Репяшник Владислав, 16 років, Політехнічний фаховий коледж Криворізького національного університету

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Долгорученко Ольга Володимирівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

«Війна-лише боягузлива втеча від проблем мирного часу» (Томас Джефферсон)

Бачили або вже відчули на собі агресію Росії? Ніхто цього не чекав,тим більше від найближчого сусіда, а для когось це був наш старший брат, але більшість думаю, знають, що це нам ніякий не брат, навіть не старший, підійшло б краще слово «великий» по площині. Так, в нас з ними схожі звичаї, вони теж слов’яни і на цьому все. Приближена для нас мова - це польська, бо Гетьманщина виникла на території сучасної Польщі. А що ж тоді до старшого брата? Навіть не здогадуюсь, хто це міг вигадати, бо Україна існувала ще до появи Росії, Польщі та Литовського князівства. І, здавалось, скільки років була Україна в складі Росії, як сильно переплелася наша історія з ними та сім’ями, але для них це нічого не означало. Згодні ви зі мною всупереч своєї амбіції? 24 лютого всім показало правду в очі, крім самих росіян, які засліплені своєю правдою. Хоча чого мене це дивує? Росія ще в 2014 році, зроблену роками дружбу наших народів, вирішила в півострів оцінити. Бо український народ зверг законного президента, який віддав наказ воєнним підрозділам відкрити вогонь по мирним громадянам, бити та калічити, змінив конституцію під себе, зробившим цим узурпацію влади. Тепер повертаємося в теперішнє.

Війна зачепила кожного українця, навіть якщо він далеко, бо тут проживають батьки, друзі та спогади.

Війна для мене почалась тільки тоді, коли я почув вибухи ракет. Тоді зрозуміли всі, що почалася справжня війна.

Я в той день пішов раненько виписуватися з лікарні. Словами емоції не передати, коли чуєш вибухи та звук сирен. Про паніку взагалі промовчу. Я вирішив зберегти спокій, бо ніколи паніка людині не допомагала. Мені страшно уявити, що відбувалося в селах,містах, які знаходилися біля кордону. Батьки повернувшись з роботи пішли до магазину в якому майже нічого не було. Люди завжди думали та й будуть думати тільки про себе, якщо так надалі продовжиться - кінець людства стане невідворотнім. Після цього бурхливого дня в мене щось було схоже на «Велику депресію», яка навіть досі залишалася, але нічого не буває вічного, як ця війна. Тільки «Велика депресія» - це був вибух безробіття, боляче дивитися, як молодих хлопців відправляють на фронт, а сам ніяк не можеш зарадити цьому, бо розумію, що не всі повернуться живими,здоровими, як в казці.

25 лютого у моєї матері день народження. Ви здогадуєтесь, як воно пройшло? Я скажу, що ви вірно мислите.

Не було ніякого настрою, бажання, але це день народження. Добре, що все купив, бо після 24 лютого майже нічого не працювало. Головне, що відмітили, як змогли, хоч який, а не, який місяць котрий висвітлює шлях вночі. Ви б тоді зі мною погодились. Ще мені стало тяжко, що навчання перейшло в дистанційний формат. Я не зміг поспілкуватися наживо дивлячись на те, що оскільки це був останній рік в моєму навчанні. Тим більше, що таке навчання було м’яко кажучи не дуже. Один був плюс: можна було не йти до школи і добре виспатись. Через деякий ,час через загострення воєнних дій більшість людей починали евакуюватися до Європи. Що зробила більшість моїх однокласників з сім’ями, бо люди втрачали роботу, або не хотіли працювати за зменшеною заробітною платнею. І коли з’явилася можливість, було шкода її втрачати. Це для мене був нокаут. Я навіть, якщо б дуже сильно й захотів, я не зміг би цього зробити. Хто б залишив діда, якому 80 років в селі? Тим більше біля воєнного містечка. Для моєї родини добре, що нічого такого не сталося, щоб переїжджати чи змінювати місце працевлаштування .

Я пишу це 10 жовтня того самого дня, коли Росія підтвердила свою ненависть до українського народу. Дуже було страшно, а ще страшніше за своїх рідних та друзів, які залишилися. І для мене мир зараз - це коли жодна матір не плаче за смертю свого сина, коханого та гарантія безпеки своїх рідних, близьких та друзів. А що війна донесла до вас?