Соловйова Оксана, 15 років, учениця групи ОСК 07 (10 клас)

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Цибулько Алла Ігорівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

З початком війни все стало по - іншому. Ще ввечері ми в родинному колі сміялися, жартували на різні теми, кожен планував свої справи на день, та зі світлими думками лягали до своїх ліжок спати. Та ранок 24 лютого поділив життя на "до" та " після"! Спочатку моторошний звук сирени під час якої не знаєш, що робити, як колись ситуація із Чорнобилем, а потім, жахливі новини по телебаченню 24/7. І все це навіювало туман, який в ілюзії ніколи не розійдеться, і ми стоїмо посеред кімнати та не знаємо що робити. З часом ми звикли до цих обставин, бо прямої загрози в нашій місцевості не було. Раніше, коли пролітав пасажирський літак, діти, та й дорослі, з радістю підіймали голови догори, шукаючи його в небі, а тепер ми боїмося цих звуків, бо знаємо, що то летить військовий винищувач або ж зловісна рашистська ракета.

Як зараз пам'ятаю той день, коли магазини стали наполовину порожніми. Люди почали масово скуповувати продукти харчування, і це ускладнювало всім життя.

Та, дякувати Богу, паніка вщухла, логістика підвозу продуктів була налагодженою і харчів почало вистачати всім. Взагалі, це все сталося так несподівано, що емоцію перебільшував шок. Багато людей запанікували, злякались за своє життя та рідних і почали виїжджати за кордон, деякі переїжджали до інших міст. Ніхто з нас не міг уявити, що настане війна у ХХІ столітті та ще й у нашій рідній Україні.

Коли почалася мобілізація чоловіків, ми зрозуміли, що все набагато серйозніше. Та й небо хвилюють не лише літаки, гвинтокрили, а й рашистські ракети, випущені по мирному населенню. Від ракет настільки стає страшно, що німіє тіло, від її влучання по будинках, торгових центрах, по території України  (і кожного нового дня все спочатку), і в кожного є тільки одне бажання, почути слова "війна закінчилася"!

Ще в школі на уроках історії ми вивчали події Другої світової війни, і було складно осягнути розумом, зрозуміти, як можна вбивати мирних людей та знущатися над світом. А зараз готові написати власну історію своєї України, що страждає від держави - агресора...

Війна багато що змінила в нашій родині, всі стали ближчими один одному, почали цінувати час проведений разом. Кожного дня ми в родинному колі обговорюємо обстріли, що вчиняють орки, засуджуємо, зневажаємо, плачемо під новини від ЗМІ.

Щоб хоч трохи відволіктися від війни, я почала займатися вокалом. Взагалі, краще "дружити" з розумом, ніж з панікою. В моїй сім'ї паніки майже не було, та принесли повістку до воєнкомату... В моїй родині троє чоловіків: дядько, тато і брат. Ви не можете собі уявити, як страшно було читати прізвище, кому адресована вона. І це був мій дядько. Дуже боляче відпускати рідну людину на війну, неможливо передати емоції, що вирували у нас, коли рідну людину забирають воювати і не відомо чи повернеться живим чи ні! Тата і брата поки що не беруть до ЗСУ, сподіваюсь і не знадобиться.

Віримо в ПЕРЕМОГУ, віримо в Збройні Сили України, віримо в кожного з нас! Перемога буде за нами, Слава Україні, Героям Слава!