Історії, які ви нам довірили
Лук’янова Аліна, 17 років,
Попаснянський ліцей № 20, м. Попасна
Есе "Один день"
Напевно усі думають, що розповіді дітей про війну повинні бути про те, як вони, почувши першу звістку про початок бойових дій, боялись, страждали, ховались у надійних місцях та майже не виходили на вулицю. Я теж могла би написати про це, але хочу бути максимально відвертою.
Коли розпочалась війна, я була десь у 3 класі. Це було літо, бойових дій в нашому місті ще не було, але усі дорослі розуміли, що це ненадовго. Дорослі розуміли, але маленька я – ні. М’якше кажучі, мене взагалі не турбували проблеми тих дорослих, особливо політиків.
Щоб бути більш менш у безпеці, моя бабуся вирішила взяти мене з собою та виїхати до іншої області, де війна нам була не страшна. Щоб мене не залякувати, мама казала, що я просто поїду на море з бабусею, але не як завжди, на один чи два тижні, а можливо на місяць.
Звичайно я раділа цьому, клас, на море, на місяць, з бабусею, але дивлячись на мамині трохи перелякані очі, підслуховуючі розмови батьків, я почала здогадуватись, що радіти тут нічому.
Так, ми пожили десь місяць в іншому місті, і все ж таки повернулись до нашого небезпечного населеного пункту - Попасної.
Але взимку залишатись тут було вкрай небезпечно. І знову ми на чемоданах. На цей раз не тільки з бабусею. Виїхала вся родина, ще й кота з собою взяли. Було дуже кумедно коли на блокпостах жартома питали і його паспорт, але сміятись не хотілось.
Я вже не пам‘ятаю як довго ми жили там, в іншому місті, пам‘ятаю, як ходила до нової школи, спілкувалась з новими однокласниками, ходила гуляти з новими друзями. Але все це було незвичним, чужим, я не відчувала ніякого спокою в середині.
А потім приходить до нас новина від старих знайомих, що залишились в Попасній, що в огороді моєї бабусі приземлився снаряд. Ніби-то великих пошкоджень і нема, але паркан, сарай, двері в дім були зруйновані, вікна, звичайно теж повилітали.
А тепер уявіть, як це, чути таке, що там трапилось з твоїм рідним будинком, але на відстані. Коли розумієш, що ти не можеш зараз туди приїхати, щось зробити, та хоча б просто подивитись, перевірити, що зараз там, в твоєму будинку. А там ще жив собака, яку годували сусіди за нашим проханням. І ми навіть не знали, чи він там живий, чи цілий, чи поранений.
Батько з дідусем вирішили, не дивлячись на всі небезпеки, повернутись і проконтролювати все це. Так, картина була страшна, м‘яко кажучи. Але нічого ми вже вдіяти не могли.
На превеликий жаль, час не можна повертати назад. Чесно, після всього цього, я впевнено можу сказати, що зараз, я віддала би все, щоб мати таку можливість…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
