Шулакова Катерина, 17 років,
Попаснянський ліцей № 20, м. Попасна
Есе "Один день"
Перший день війни?..
Чесно, не сказала б, що я його добре пам'ятаю.. Минуло трохи більше, ніж 7 років з початку бойових дій. Та й взагалі, тоді я була дев'ятирічною малечею, якій по барабанах було, що там коїться — головне, щоб у щоденнику не було "дев'яток" та й щоб всі персонажі в "сімсі" (компьютерна гра The Sims – Прим.) були задоволені.
Але дуже добре пам'ятаю перелякані очі мами, коли вона із першим чутним пострілом приїхала до шкільного літнього табору і забрала мене додому. "Маааамо, ну то все петарди, нащо ти мене везеш додому, у нас тільки-но почалась тиха година", — щебетала я мамі на вухо всю дорогу і трохи більше, — наївна..
Зайшли на двір: батько, що швидко переносить у підвал матраси з ліжок, туди ж пакети з продуктами і два ящики борошна — хліб пекти, як не буде можливості за ним виїхати.. Якщо бути чесною, таким я побачила його вперше. Ось тоді, здається, я почала все розуміти.
Далі: заспана бабуся, що приїхала до нас. Зазвичай охайна зачіска сьогодні виглядала як червоний "хохолок" півня, а її губи, без так звичної малинової помади з шимером, виглядали так, ніби їх поспіхом спиляли з гіпсової фігури біля нашого Будинку Культури. Вона, як завжди, поклала мені три "барбариски" в одну кишеню і "корівку" — в іншу. "Золотце, наступного разу дві принесу. Пенсію затримали..."
Далі — брат мами із родиною, та найближчі друзі родини. "Ну хто то міг передбачити, заходьте, не соромтеся", — заспокоювала мама нежданих гостей, що бентежилися через вимушене втручання в побут родини.
Так сталось, що серед наших найближчих родичів підвал, придатний для життя, — яка іронія, обирати, у якому погребі провести найближчі два тижні — був лише у нас.
Вибухи лунали все ближче, і все більше людей опинялось у нашому підземеллі.
Біля десятої вечора дорослі вгамувалися, і жінки швидко накрили вечерю. Їли те, що встигли знести з холодильника по торбах. Комусь дістались пиріжки тьоті Анжели, комусь — фірмове бабусине "крабов'є", комусь — мамині відбивні з гречкою.
Побачивши всі найрідніші обличчя, хоч вони і були стомлені і перелякані, я відчула себе спокійніше — всі близькі тут, ми в безпеці. Звісно, безпекою то називати — абсурд, проте, то були кращі з умов, в яких ми могли опинитись.
Десятком хвилин пізніше, разом із двоюрідною сестрою та "барбарискою" за щокою ми заснули на розкладному ліжці. Склянки гриміли в унісон із вибухами, дорослі розбридались по спальних місцях: жінки вшістьох на двох матрацах, чоловіки на горі з килимів. Було волого і холодно, проте, здавалось, ніхто цього не відчував.
