Живемо ми в Снігурівці. Мені 72 роки, є чоловік, два сина, онуки. До нас приходили руські. Два рази сина забирали, морально давили, а наостанок ще й автоматом в нас тикали. Молодший син воює. Вісім місяців з усіх сторін стріляли. 

По воду ми ходили вночі, щоб нікого не бачити. Не можу це згадувати, бо сльози вже на очах.

Світла не було вісім місяців. Води також не було – ми ходили до джерела. Їли те, що було в запасах. Купували молочні продукти у тих, у кого були корови. Ми не виїжджали. Та і не було куди їхати.

Молимося за хлопців кожного дня, віримо в перемогу. Дуже важко жити, і говорити важко.