Паламар Єлизавета, 10 клас, ТОВ "Приватний заклад «Харківський ліцей "Освітній простір "ГРАВІТАЦІЯ"» Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Без’язична Інна Костянтинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово передає почуття болю, страху, втрат. Для кожного війна означає щось своє, але для українців це щось більше, ніж просто слово. Це реальність, те, що ми проживаємо, бачимо, звикаємо. Кожного дня ми питаємо себе: «Коли це закінчиться?» І щодня залишаємося без відповіді, розуміючи лише, що життя вже ніколи не буде таким, як було раніше.

Ми сильно змінилися, стали іншими, подорослішали, набуваючи досвіду, якого навіть не прагнули.

Моє життя війна теж не обійшла й змінила його назавжди. Я знаю, як це - жити в окупації, де кожен новий день - це лише надія, що, можливо, вже скоро все закінчиться, що, може, за тиждень чи два, як нам обіцяли, усе повернеться до такого звичного, безтурботного минулого. Але так не сталося.

Наше життя більше не належить нам. І тепер, замість дитячих спогадів про рідний Херсон, я бачу вже зі світлин зруйновані будівлі, неживі тіла, розбиті вулиці, по яких ще недавно ходила, наповнена життям і мріями.

Той день пам’ятають усі. День початку повномасштабної війни. Коли ранок розпочався під незвичні вибухи, дзвінки від рідних, новини й нерозуміння. Страх став нашим постійним супутником. Постійне перебування в підвалі з чужими людьми, яким надавали прихисток і допомогу. Якими б ці всі спогади не були тяжкими, без сліз я не можу згадувати один момент - коли мій маленький братик засинав, притуляючись до матусі, у сирому, холодному укритті під час сильних обстрілів.

Його дитинство - це війна, він не знає, як це - день без сирен, без тривог, без очікування нових вибухів і постійної небезпеки. І, на жаль, таких дітей зараз багато.

Ті відчуття, коли тебе обшукують, допитують, коли до тебе з великою ненавистю ставляться російські солдати, розривають на шматки. Історії про втрати твоїх рідних, катування знайомих, вбивства через національність стали частиною моїх буднів. Це все не забути й не пробачити.

Сьогодні я живу в Харкові, місті, яке щодня потерпає від ворожих пусків. Я не знаю, яким воно було до війни, але бачу, як війна змінює його, залишаючи шрами на будівлях і в серцях людей.

Кожного дня ми знову вчимося виживати. Це стало звичкою - триматися одне за одного та сподіватися, що завтра буде спокійно. За ці два роки за мною закріпився статус «біженки». Я побувала в багатьох куточках нашої країни та деяких країн Європи, проте ніде немає того затишку, як удома, серед рідних людей. Тож я обираю постійно ризикувати, не повертатися додому, але перебувати серед своїх, найближчих, українців.

Ці 1000 днів показали кожному справжнє обличчя нашого народу. Я побачила, як люди об’єднуються, щоб допомогти один одному навіть у найскрутніші часи, і сама була не осторонь цього.

Ми підтримуємо, віримо, тримаємося разом. Хоч ця війна забрала в нас так багато, але вона дала розуміння незламності й досягнення спільної мети.

Я вірю та сподіваюся, що настане день, коли ми повернемося до мирного життя, яке, швидше за все, здаватиметься нам незвично спокійним, коли мій брат та тисячі інших дітей зможуть побачити світ без війни і страху. Коли військові повернуться до своїх сімей, видихнуть з полегшенням та зрозуміють, що всі ці втрати, страждання були недаремними. Коли жінки з дітьми повернуться з-за кордону й знову побачать своє майбутнє в Україні. І хоч спогади, травми, біль про цей час точно залишаться в наших серцях назавжди, ми знатимемо, що зуміли вистояти, зберегти свою гідність та ідентичність, не покинувши один одного. Усе буде Україна!