Побачивши українських військових після восьми місяців окупації, Віра Іванівна подумала, що вже кінець війні. Але деокуповану територію рашисти почали обстрілювати ще сильніше

До війни було хороше життя. Як тільки згадую - сльози на очах. Жили, були поряд діти, онуки – радість. А зараз - жили в окупації вісім місяців: ні води, ні світла. Але пережили, якось вижили.

Ще перед війною син та чоловік померли від хвороби. Як включила телевізор вранці і оголосили, що війна, я і кричала, і плакала, і всіх, чиї в мене були телефони, обдзвонила і сказала, що війна. А через три тижні до нас в село зайшли російські солдати.

Коли не стало в нас води і світла, то рашики нам підвозили воду машиною під двори. І давали гуманітарну допомогу, хоч і рідко. Люди йшли брали, тому що в нас не було вже вісім місяців, ні магазину, ні пенсії, ні зарплат – нічого. А давали вони по кілограму крупи, цукру, мучного - і все. Ми відразу у них не брали, а потім вирішили, що це вони порозбивали наші магазини, позабирали наші продукти - то чого не брати?

Розбили село. В нас було велике село, великий дім культури, красива школа, готель, їдальня, відділення зв’язку - то цього нічого не залишилось.

5 жовтня до нас зайшли в село українські солдати. Я, як їх побачила, плакала. Думала, що це вже кінець війни, що це вже все - ми перемогли. А через два тижні знову почався обстріл села.

Наші солдати попросилися поставити машину до мене у двір, я їм дозволила, Два тижні я їм готували їсти: то пиріжечки, то чай, то каву. І так ми з ними здружилися! А 14 жовтня вони мені кажуть: «Тьотю Віро, ми виїжджаємо, а вас просимо в підвалі сидіти». А я борщу наварила, і на дворі був такий день гарний… Я на вулиці поставила все, вийшла їх проводжати. Вони мене поцілували, обійняли, і просять: «Будь ласка, зайдіть до погреба і не виходьте!» Аж тут через годину почалися обстріли. Я встигла сховатися в підвал, а коли вилізла, побачила таке жахіття!

Виїжджала в останні дні в Кривий Ріг, бо мені не було де жити. Розбили все мені, вимушений був виїзд.  

Я з початку війни онуків не бачила, в мене вже і правнуки є, я нікого не бачила. Хочеться, щоб скінчилась війна і всіх побачити, обійняти. Хочеться прокинутися – і наче нічого цього не було. Щоб був мир, щоб дітки грались, як раніше. У нас така гарна дитяча площадка була! І село таке наче в степу далеко, але в нас все було. Від чого нас звільнювали - не знаю.