Наш кум служив, він нам зателефонував і сказав: «Кумасю, піднімаємось, почалась війна».

Я почула вибухи десь о пів на п’яту ранку. А потім зайшли до нас в село незвані нелюди, почали руйнувати його. Вісім місяців вони в нас жили і знищували все. Домівку нашу знищили.

Найважче було спускати дев’ятирічну дитину в погріб.

Ми виїхали на рік, і все одно повернулись додому, як тільки звільнили село. Нехай буде зруйноване, нехай буде сарай, але ми вдома. Живемо в сараї разом із дитиною.

Ми вдома, і це дуже багато значить. Ми пробували жити в Польщі, але вдома - найкраще. Малий кричав криком, він в школу там не ходив три місяці, хотів додому, в Україну.

У дитини пошкоджена психіка. Діти наші не бачать дитинства.

Мрію, щоб відбудували нашу Олександрівку, яка зруйнована вщент. Щоб була школа, діти жили і раділи життю, а не тікали по погребах. Ми зараз ховаємось в погріб, але ми вдома. Дуже хочеться, щоб була школа, садочок. Буде перемога скоро. Ми доживемо до перемоги.