Ганкевич Соломія, 9 клас, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів смт Нижанковичі

Вчитель, що надихнув на написання — Кузишин Галина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни, тривоги, невідомості, надії, віри та сподівань. Аж не віриться що вже стільки часу пройшло, майже три роки.

І невідомо, скільки ще триватиме ця клята війна, яка забирає у нас найрідніших людей, справжніх патріотів. А скільки невинно вбитих дітей, тих, які тільки народились, яким жити і радіти життю. 

Я й досі пам'ятаю той четвер, зимовий день 24 лютого 2022 року. Прокинулася від теплого сонячного проміння, яке заглядало у моє віконце. Вставаючи з ліжка, зробила ранкову зарядку, поснідала, одягнулась та підготувалась до нового навчального дня у школі. Та почувши слова мами "Діти, сьогодні ви вдома, почалася війна, на нас напала росія", я дуже засмутилася, тому що школа для мене наче другий дім, і навіть, якщо чесно, не повірила, адже на дворі XXІ століття, яка може бути війна у цивілізованому світі. Та після повідомлення класного керівника у Viber-групі: " Діти, ми навчаємось дистанційно у зв'язку з тим, що почалась війна", я засмутилася ще більше. Усе стало на паузу, і світ, який я знала, раптово зник. Тривога затиснула мене в обіймах, адже слово "війна" викликало в уяві жахливі картинки, від яких хотілося втекти. Я ще до сьогодні пам'ятаю цей день, день коли, замість сторінок підручників, я гортала стрічку новин. Я до кінця сподівалась, що це брехня, що війна закінчиться у лічені дні, ну тиждень не більше. Та ні, вона триває й досі. Було важко усвідомити, що це відбувається не десь далеко, а тут, у нашій країні, у нашому житті.

За декілька днів приїхали татові знайомі з Києва. Їм довелось покинути дім, бо ситуація в столиці ставала все небезпечнішою.

Після їхньої розповіді про побачені вибухи, про залишені дорогоцінні речі, які не помістились у валізу, домівку, я зрозуміла цінність життя. У мене є люблячі батьки, затишний дім, своя кімната, а комусь доведеться попрощатись із рідними, залишити свої домівки, податись у невідоме. Чоловіки мужньо взялись за зброю та стали на захист своїх рідних, захист держави, а жінки, спакувавши маленьку валізу, міцно притуливши до свого серця дітей, сіли у автобус та просто поїхали вперед, не задумуючись куди саме, аби подальше від обстрілів та вибухів. Невдовзі моєму чаті з однокласниками почали з'являтися повідомлення "Чому так? Що буде далі?" — запитували вони, намагаючись знайти відповіді на питання, що турбували всіх. Читаючи їхні слова й відчувала, як у нас усіх виникає спільна тривога. "Що робити?"- запитували вони. У такі моменти я зрозуміла, як важливо бути разом, навіть на відстані. 

Кожного дня ми проводили онлайн-уроки, але навчання вже не було звичайним — постійні новини про війну, тривоги відволікали нас, наші думки постійно блукали між навчальними завданнями та страхом за близькими.

Кожен день я прокидалася з надією, що все буде добре. Я навчилась ефективно організовувати свій день і зосереджуватись на навчанні, навіть тоді, коли новини приносили страшні повідомлення. Спілкування з однокласниками допомагало відволіктися від страху, ми всі прагнули підтримувати один одного, осмислюючи наскільки це важливо.

Цей четвер став для мене символом змін. З тих пір я зрозуміла, як важливо цінувати кожен момент, залишатися активними і підтримувати один одного.

Усі ми об'єдналися для спільної Перемоги,

допомагали нашим Захисникам: плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, допомагали продуктами харчування, теплим одягом, засобами особистої гігієни.

Та ми не забували і про хвилини, які приносять нашим Захисникам усмішки на обличчях, це обереги та малюнки.

Твердо вірю в те, що війна скоро закінчиться нашою Перемогою, що настане цей сонячний день, коли я прокинуся зранку та почую слова "Ми перемогли".

Вірю у те, що повернуться з полону невинні діти, яких викрала росія, та усі наші захисники. Та жаль стискає серце за тих, хто не зможе побачити нашої вільної, Незалежної України, нашої Перемоги. 

Наші герої, які відали життя за Україну, будуть назавжди жити у моїй пам'яті та у пам'яті моїх батьків. Ми повинні знати свою історію, історію минулого та історію сьогодення та передавати її підростаючому поколінню.