Сагалата Дар’я, Вінницький ліцей №26 ім. Героя України Д. Майбороди, 9-Є клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Вяльцева Людмила Анатоліївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна — одна з найжахливіших подій, яка може статися з людиною. Вона змінює все: погляди, цінності, а найголовніше — людей.

Кожен може розповісти свою історію, починаючи з двадцять четвертого лютого. Ці історії переповнені болем втрати рідних, домівок, спокійного життя, знайомих місць та домашніх улюбленців. Цей біль супроводжується страхом, який переслідує кожного українця під час повітряних тривог і обстрілів.

Однак війна — це не лише про страх і втрати. Вона виявляє витривалість і готовність до боротьби, показує, на що здатні люди в умовах постійної загрози. Це історія не лише про руйнування, а й про стійкість і надію.

Для мене ці 1000 днів війни стали періодом переосмислення життя. Те, що раніше здавалося серйозними проблемами, тепер виглядає дрібницями. Кожна мить стала цінною, адже ніколи не знаєш, що буде завтра. Кожен день — це можливість подякувати нашим військовим за шанс бути разом.

Моя історія війни може здатися незначною в порівнянні з іншими, але вона теж має право на існування. Мій шлях розпочався звичайним ранком, коли нічого не віщувало біди. Однак, почувши про початок війни, я була в шоці. Новини про загрозу здавалися перебільшеними, а факт вторгнення в сучасному світі — нереальним.

Наступні години минули в розгубленості. Мама безперестанку читала новини, що тільки підсилювало її тривогу. Я губилася у власних думках, не могла зібратися. Це здавалося чимось далеким, як сон. Надія була лише на Бога, на молитву і що це все скоро закінчиться, але…

В місті почалась паніка. Люди за хвилини спустошували усі магазини, аптеки та заправки, хтось, зібравши скромну валізу, вирішив шукати порятунок за кордоном. Ніхто не знав, до чого готуватись, що принесе ця війна, тож кожен діяв за своїми вигаданими сценаріями.

Ми прийняли рішення переїхати до будинку дідуся, куди вже дістались наші близькі родичі, покинувши високоповерхову небезпечну квартиру. Тут було більш безпечно, за рахунок міцних стін та глибокого укриття. Згуртувавшись, ми почали облаштовувати підвал, забезпечившись їжею, водою та обігрівачем.

У хаті було холодно, ми не спали через постійні тривоги, в результаті чого я тяжко захворіла.

Їжа зовсім не лізла в горло, мене постійно нудило. Під час сирен ми бігли до укриття, незважаючи на мій жахливий стан. Я засинала на твердій лавці, прокидаючись від нудоти чи гарячки, яка вбивала мене головним болем. Врешті-решт я потрапила до лікарні. Це були важкі дні, які досі важко згадувати.

Одужавши, я зрозуміла, що не хочу повертатися назад. Мене лякала думка про укриття, про ці стіни й сирени.

Єдиним бажанням було поїхати до бабусі в село, де ми б почувались безпечніше. Після кількох вдалих аргументів мама погодилася, і вже через кілька днів після виписки ми були в селі.

Після переїзду я швидко відновилася, повернула втрачений апетит і вагу. Відсутність сирен і відносна безпека допомогли мені. Найяскравішим спогадом стала перша весняна прогулянка. Я вперше вийшла на вулицю й відчула лагідне сонячне тепло. Це нагадало мені про мирне життя, коли підсніжники здавалися маленьким, хоча й щорічним чудом. Тепер це відчуття стало ще яскравішим.

Попри спокій у селі, війна нагадувала про себе. Ми навчалися жити з надією на перемогу, але в реальності війни.

Наші ранки більше не починалися зі страху, а сімейні трапези знову наповнилися розмовами та жартами. Але про війну ми не забували, продовжуючи слідкувати за новинами та підтримувати ЗСУ.

Через кілька тижнів мама повернулася на роботу, а я залишилася в селі. Думка про повернення в місто лякала — я не хотіла чути сирени знову. Тут, у селі, я знайшла спокій. Школи відновили навчання, тому я занурилася в уроки й почала краще справлятися з навчанням. Це допомогло мені відволіктися від війни.

За кілька місяців я знову стала тією ж життєрадісною дівчинкою, якою була раніше. Принаймні для інших.

Я повернулася додому через пів року. Я скучила за батьками, друзями та нашим будинком, і вже не так боялася повертатися. Зайшовши в дім, я відчула полегшення й щастя. Я знову побачила свою подругу, повернулася до життя з мамою й відчула себе вдома. Хоча сирени досі викликали страх, я почала звикати до цього.

Це знову підтвердило мою думку — людина може навчитися жити в будь-яких умовах. Як би погано не було протягом цих 1000 днів.