Саула Анна, 9 клас, Чернівецький ліцей№ 18

Вчитель, що надихнув на написання — Григорян Інна Рубіківна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не просто слово, це реальність, що змінила життя мільйонів людей. Я живу в Україні, країні, яка вже 1000 днів бореться за свою свободу та незалежність. Моя історія — це свідчення тих змін, які відбулися в моєму житті, і тієї сили, яку я знайшла всередині себе в умовах війни.

Я з Чернівців. 16 лютого, коли я святкувала свій день народження, ми раділи, що Росія не напала на нас. У нас була надія на спокійне життя. Але вже 24 лютого сталося те, чого ми всі боялися. У перший день війни я була шокована новинами. Наша країна опинилася в надзвичайно небезпечній ситуації, і я зрозуміла, що життя ніколи не буде таким, як раніше.

Хоча Чернівці не зазнали обстрілів, атмосфера тривоги та невизначеності все ж заполонила місто. Ми швидко перейшли на дистанційне навчання, і це стало новою реальністю для всіх нас. Я сиділа вдома, з'єднуючись з однокласниками через екран. Спочатку це було незвично — навчання з дому, без звичних зустрічей з друзями. Але я зрозуміла, що це єдиний спосіб продовжувати навчання в таких умовах.

Під час дистанційного навчання ми мали змогу ділитися своїми переживаннями. Уроки стали не лише про навчання, а й про підтримку один одного.

Наші вчителі намагалися зберегти атмосферу класу, проводячи інтерактивні заняття та бесіди. Я пам’ятаю, як одна з учительок запитувала нас про наші почуття та емоції. Ці розмови допомогли нам усвідомити, що ми не самотні у своїх переживаннях.

Незважаючи на труднощі, я намагалася зберігати позитивний настрій. Я часто спілкувалася з друзями через відеодзвінки, і ми намагалися організувати віртуальні зустрічі. Це стало нашим способом підтримувати зв’язок і ділитися новинами, навіть якщо ми не могли бачити одне одного в реальному житті. Я згадую, як ми разом обирали фільми для перегляду, проводили вечори з іграми та просто сміялися.

У ці важкі часи я зрозуміла, що кожен з нас може внести свій вклад. Разом з мамою ми почали донатити на техніку для військових і збирати речі для переселенців. Ця діяльність стала важливою частиною нашого життя. Ми відправляли гуманітарну допомогу, збирали продукти, одяг та засоби гігієни для тих, хто залишився без дому.

Взаємодія з людьми, які потребують допомоги, давала нам відчуття мети і надії. 

Це підтверджувало, що навіть у найскладніші часи можна знайти сили підтримати інших.

Я почала вести щоденник, у якому записувала свої думки, переживання та спостереження за світом навколо. Це стало моїм способом знайти спокій і зосередитися на позитивному. Писання допомогло мені висловити свої емоції, зрозуміти, що я відчуваю, і знайти сили продовжувати. Завдяки цьому 

я усвідомила, що навіть у найтемніші часи можна знайти надію і світло, якщо дивитися навколо і звертати увагу на прості, але важливі речі.

Цей час навчав мене цінувати прості радощі. Я почала більше часу проводити з родиною, готуючи разом улюблені страви та організовуючи домашні вечори. Навіть у тяжкі часи ми намагалися створювати моменти радості та тепла. Кожен сміх і розповідь за вечерею стали важливими моментами, що нагадували про те, що життя триває.

Сьогодні, через 1000 днів війни, моє життя змінилося, як і життя тисяч українців. Хоча моя країна ще не здобула свободу, я впевнена в нашій перемозі. Я стала частиною великої спільноти, де кожен намагається підтримати один одного. Я усвідомила, як важливо шукати підтримку в оточуючих і ділитися своїм досвідом. Мій шлях в умовах війни навчив мене цінувати кожен момент, допомагати іншим і вірити у світле майбутнє. Я все ще вірю, що Україна буде вільною.

Цей період навчив мене бути вдячною за кожен день. Я стала звертати увагу на дрібниці: на спів птахів, на сонячні промені, що пробиваються крізь вікно, на усмішки людей. Ці прості моменти стали моїм джерелом сили та натхнення. Я вірю, що завдяки єдності та підтримці один одного ми зможемо подолати всі труднощі. І, незважаючи на все, я все ще вірю в нашу перемогу, у майбутнє, де Україна буде вільною, а її народ щасливим.