Гараба Аліна, 10-а клас, ліцей “Олександрівський” Фонтанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Миндрул Оксана Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це майже три роки життя, назавжди змінені подіями, що розгорнулися навколо українців. Це наче нескінченний відрізок часу, який розтягнувся в безкінечність страху, болю, втрат, але водночас і неймовірної сили, стійкості та надії. Цей шлях став випробуванням для всіх нас: для воїнів, для тих, хто залишився вдома, для тих, хто втратив свої домівки, і для тих, хто вижив і був змушений шукати нові шляхи, новий сенс життя для побудови свого майбутнього. За ці нелегкі дні кожен пройшов свій власний шлях. І хоча всі ми переживаємо випробування по-різному, нас об'єднала одна спільна мета - мир.

Ранок, що почався з громких вибухів за вікном, повністю змінив життя не тільки моє, а й мільйонів людей. Було так важко збагнути, що всього за одну ніч може бути зруйноване нормальне життя, яким ми жили в довоєнні часи. Війна здавалася чимось далеким, абстрактним, майже нереальним у наш час. Вона швидко увійшла в наше життя, зруйнувавши відчуття безпеки та стабільності. 

Міста, колись сповнені людським гомоном, стали мовчазними руїнами.

У перші дні, тижні ми жили в постійному страху й тривозі. У голові вирували потоки запитань: що чекає на нас завтра та що робити далі?

Відтоді новини стали невід'ємною частиною життя, вони приносили більше тривоги, ніж надії. З кожною сиреною, з кожною новою звісткою про втрати й руйнування я запитувала себе: «Що буде далі?» Чи виживу я в цьому новому світі?

Дні, що минули від початку повномасштабного вторгнення, здавалися нескінченними.

Моє відчуття часу змінилося, і тепер кожен день був довшим за рік мирного життя.

З часом ми, звісно ж, почали боротися із своїми страхами та пристосовуватися. Хтось пішов на фронт захищати кордони країни, хтось став волонтером, хтось продовжував працювати, підтримуючи свої родини. Інші ж шукали спосіб виразити свої емоції через творчість.

Найбільшим викликом для мене було знайти сенс цих подій. Чому все це відбувається? Яка роль кожного з нас у цій великій і трагічній боротьбі? Відповіді не завжди лежать на поверхні, але поступово я зрозуміла, що можу знайти сенс у найпростіших речах - захисті свого дому, турботі про своїх близьких, маленьких добрих справах, щоб допомогти іншим пережити цей жах.

Війна навчила мене цінувати тих, хто завжди був поруч зі мною: моїх друзів і рідних.

Війна нас зблизила. Ми почали піклуватися одне про одного, підтримувати й розуміти.

Люди ставали справжніми героями, допомагаючи навіть у найважчі часи.

Цей конфлікт випробовує не лише наші фізичні сили, але й моральні орієнтири. Чи захистимо ми людяність, чи піддамося руйнівним силам? Ми щодня стикаємося з питанням, як ми будемо діяти в хаосі, де закони і правила більше не працюють, а панують емоції.

Одним з найбільших моральних викликів для мене було продовжувати вірити в добро й справедливість. Коли постійно чуєш про вибухи та зруйновані будівлі, легко втратити віру у світле майбутнє. Але кожен акт доброти й допомоги іншим нагадував мені, що навіть у найгірші часи є місце для людяності. Це надавало мені сил іти далі.

Як би важко не було, я помітила силу єдності. Війна об'єднала людей, які жили окремо.

Люди, які раніше ледве віталися, тепер стали однією громадою, об'єднаною спільною метою вижити й допомагати одне одному. Це показало мені, що навіть у найважчі часи людська солідарність здатна творити дива.

Війна змінила мене назавжди. Я вже не та дитина, якою була до цих страшних подій. Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну мить спокою і навіть незначну частинку людської доброти. Я зрозуміла, що життя може бути непередбачуваним і жорстоким, але в той же час воно дарує моменти надії і можливості зробити щось хороше для інших.

Я з нетерпінням чекаю на той день, коли в Україну прийде мир, завдяки воїнам, що борються за наше майбутнє!