Безпалий Володимир, клас Л-10В, науковий ліцей «Політ» при обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка»

Вчитель, що надихнув на написання — Козловська Наталя Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало днем, який назавжди змінив життя мільйонів українців, зокрема й моє. Війна прийшла раптово, і ніхто не був до неї готовий. Перші дні були сповнені шоку й розгубленості. Ми не знали, що робити, як реагувати. Усі розуміли, що це не короткочасна криза, а довгий і важкий шлях до невідомого майбутнього. Того дня Україна і світ стали свідками події, яка змінила хід нашої історії.

Моя родина переживала цей період із великою тривогою. Ми разом стежили за новинами, слухали сирени й намагалися не втрачати оптимізму. Однак ситуація в країні погіршувалася, і кожен новий день приносив нові випробування.

Хоч ми й намагалися підтримувати один одного, страх за майбутнє був постійно поруч.

Це був час, коли треба було приймати важливі рішення для нашого виживання та безпеки. Через декілька тижнів після початку війни було вирішено, що я повинен виїхати за кордон.

Моя сім’я вирішила, що Данія буде тимчасовим прихистком для мене, і я погодився, розуміючи, що це шанс уникнути небезпеки.

Поїздка до Данії була своєрідним випробуванням для мене, адже це був мій перший досвід перебування в чужій країні на невизначений час.

Коли я прибув до Данії, мене зустріли добрі й чуйні люди, проте почуття розгубленості та самотності не полишали мене. Усе було новим: мова, культура, середовище. Перші місяці були сповнені сумнівів та страху за майбутнє, але з часом я зрозумів, що це нове життя – шанс на виживання і можливість допомагати своїй країні, навіть перебуваючи за кордоном.

Я почав брати участь у волонтерській діяльності, допомагаючи організовувати збір коштів і гуманітарної допомоги для українських військових і тих, хто постраждав від війни.

Це давало мені відчуття причетності до боротьби, яка тривала вдома.

Після кількох місяців у Данії я вирішив продовжити свій шлях до Франції, де жив мій дідусь. Він запросив мене провести літо разом, і я погодився, адже це був шанс на деякий час повернутися до сімейного тепла й знайти душевний спокій.

Життя у Франції виявилося іншим, ніж у Данії. Це був час для відпочинку й переосмислення подій. Дідусь поділився зі мною своїми спогадами про важкі часи, які він пережив у своєму житті. Його мудрість і досвід стали для мене джерелом натхнення.

Літо 2022 року у Франції дало мені можливість поглиблено осмислити події, які відбувалися в Україні.

Ми з дідусем часто говорили про війну, і ці розмови допомогли мені краще зрозуміти природу страждань, з якими стикається наша країна.

Він навчав мене важливості віри в краще майбутнє й стійкості перед труднощами. Це літо стало часом відновлення для мене, можливістю знову знайти внутрішню рівновагу й зміцнити мою віру в перемогу України.

Перебування за кордоном під час війни змінило мене. Відчуття віддаленості від батьківщини й водночас глибокого зв’язку з нею сформували нову свідомість і відповідальність. Я зрозумів, що кожен із нас може зробити свій внесок у майбутнє нашої країни, навіть якщо ми не на передовій. Підтримка з-за кордону – це також частина боротьби. Кожна маленька дія, кожен внесок у допомогу постраждалим чи військовим – це крок до перемоги.

Зараз, коли минуло вже понад 1000 днів війни, я з глибоким усвідомленням оглядаюся на пройдений шлях. Це були важкі часи, сповнені страху, болю і втрат, але водночас це був час зростання й усвідомлення важливих життєвих цінностей. Я навчився цінувати прості речі: мирне небо, можливість бути з рідними, підтримку близьких. Війна змінила мене назавжди, зробила сильнішим і свідомішим.

Кожен день цієї війни став уроком – уроком витривалості, стійкості й надії. Я вірю, що Україна вистоїть і переможе. Наша сила – у єдності й незламній вірі в те, що майбутнє буде світлим. Незважаючи на всі випробування, які ми пережили, я знаю, що наша країна відновиться, і ми всі разом продовжимо будувати нове, мирне життя.