Пастир Максим, 1 курс, група ФМБК-41, Білоцерківський механіко-енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Якушкіна Марія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни... Уже тисяча днів. Важких і тривожних днів і ночей...

Увесь час я запитую себе: "Невже це не сон? Невже це відбувається зі мною, з нами, зі світом?.." Здається, це якесь божевілля, здається, що варто закрити очі, порахувати до десяти і все буде як і було до того страшного ранку.

Моє життя, як і життя сотень, тисяч українців, поділилось на "До" і "Після".

Варто лише закрити очі... І ось вона — моя Одеса. Місто, яке вабить тисячі мандрівників не тільки морем. Це тихі вулиці зі своїми затишними двориками, це парки, де ми часто гуляли всією сім'єю, це набережна, морвокзал, це стадіони, це знаменитий оперний театр. А скільки музеїв! В одному з них — Музеї цікавих наук — ми побували буквально за кілька днів до війни : тато, мама, восьмирічний братик Нікіта й маленька Софійка, якій на той час було лише місяць.

Як тепло гріють душу ці спогади... З ними так добре, так спокійно. І так би й було, якби не та ніч, якби не той ранок...

Це був тихий, на перший погляд, ранок двадцять четвертого лютого. Я, як завжди, прокинувся і пішов збиратися до школи, як раптом в мою кімнату зайшла мама. Я одразу побачив паніку в її очах, і вона зі страхом у голосі сказала: "Максиме, навчання відмінили, почалася війна". Не знаючи, що це таке і як це насправді страшно, я не сильно злякався до того моменту, поки не вийшов у залу...

Крізь закриті вікна почувся потужний вибух, і я побачив, як тато і мама у поспіху складають валізу з речами.

Я вже почав розуміти, що діється щось не добре. Моя мама сказала, що ми живемо в дуже великому місті і його можуть сильно обстрілювати, тим більш в місті пролунало вже декілька вибухів.

Ми дуже боялися за своє життя, тому наша сім'я була змушена поїхати з Одеси, до бабусі — в Ізмаїл. Це було жахливо.

На дорогах пробки, на заправках черги декілька кілометрів, усі люди спішать у напрямку кордону, а в небі — гуркіт.

Чи то літаки, чи то ракети. І вибухи...

Я ніколи не забуду, як ми всі ховалися у підвал під кожний сигнал повітряної тривоги, як ми дивилися відеоуроки та вчилися по них робити коктейлі Молотова, думаючи, що скоро тут будуть російські колони танків.

Ніколи не забуду те, як ми постійно обговорювали війну та слідкували за переговорами між росією та Україною.

В один момент, коли мого батька та дідуся визвали у відрядження, вони завели мене у підвал,

дали лопату та показали, що робити у випадку завалу. Показували саме мені, тому що я найстарший чоловік, хто залишався у будинку.

У той момент я відчув страх і справжню відповідальність за себе та за рідних.

26 лютого був мій день народження, але ми не святкували його, нам було не до цього. Я навіть подарунка не отримав.

З часом, коли ситуація на фронті почала покращуватися, ми переїхали до іншої бабусі, в село, що на Київщині. Там я знайшов нових друзів, перейшов до іншої школи, почав учитися розмовляти українською мовою, хоча до цього розмовляв російською.

В новій школі мене навчили, що як би ми далеко не були від фронту, завжди потрібно допомагати нашим воїнам.

Майже кожен день класом плели сітку, збирали посилки на передову, і ще багато чого робили корисного.

Зараз я все також живу і навчаюсь у Київський області, в Одесу їжджу дуже рідко.

За 1000 днів війни я змінився. Війна навчила мене відповідальності, співчуттю і дружньому духу. Війна навчила мене допомагати збройним силам, адже вони ризикують своїм життям заради нас і майбутнього нашої країни. Я знаю, що страшна війна змінила не тільки мене у кращу сторону, саме тому я вірю, що перемога за нами. Слава Україні!