Гаврилів Василина, 2 курс, Коледж ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для моєї родини розпочалася ще у 2014 р., коли мій тато пішов добровольцем на Схід захищати мою сім'ю та Україну. 24 лютого 2022-го я міцно спала, але до кімнати забігає мама і з хвилюванням повідомляє, що вторгнулися росіяни. Ми з братом, звісно, не думали, що все це зайде так далеко. 08 березня з нами останній раз зв'язався брат Іван з Маріуполя.

Писав: «Важко, але тримаємося». На той час спілкувалась з ним я, бо мами не було дома. Тоді я ще не знала, що це буде останнє повідомлення від нього. На зв'язок він більше з того часу не виходив.

17-18 березня. Ситуація в Херсоні погіршувалася. Моє рідне місто окуповане. Вони вже були зовсім близько до мого дому, як моїй мамі почали погрожувати. Це був сільський голова села, який співпрацював з росіянами. Моя мама перешкоджала його діяльності, бо займається активістською та журналістською діяльністю. Розуміючи серйозність ситуації, уже за 15 хвилин після погроз ми їхали до Миколаєва. Волонтери вивезли нас до Калуша, до моєї тітки.

15 квітня. До мене телефонує брат Олег, який проходив службу в Києві, і повідомляє, що Іван загинув. Я відмовляюся в це вірити. Земля йде з-під ніг. Сльози. Багато сліз.

У мене починається панічний стан. З братом Мар'яном та мамою повертаємося до Миколаєва. Тут волонтерська робота. Допомога іншим людям відволікає. Але біль не вщухає. Цей невимовний біль утрати руйнує зсередини.

10 листопада. На день народження Мар'яна звільняють Херсон. Ми святкували два свята в один день. Через тиждень моя мама забирає до нас на проживання мою подругу. Ми разом з нею займаємося волонтерством. Брали участь у ярмарці на підтримку полонених морпіхів 36 бригади. Мама вступає до лав ЗСУ, я на навчання в коледж. Усією родиною шукаємо будь-яку інформацію про старшого брата Івана, бо ніхто з побратимів, які повернулися з полону, твердили, що ніхто не бачив його смерті.

На Великдень у 2024 р. я приїжджаю до тітки в Калуш. І в цей час до нашої сім’ї телефонує слідчий, і повідомляє найстрашніше, що, ймовірно, знайшли тіло Івана.

За весь цей час я переконувала себе, що, якщо ніхто із побратимів не бачив його смерті, то, ймовірно, він може бути в полоні, і скоро повернеться. 20 липня 2024 р. експертиза підтвердила на 99,9%, що це дійсно Іван. Віра і надія, все ж таки, померли, але не любов до мого брата.  

Через тиждень був похорон. Мені не сказали про це нічого. Рідні, напевно, переживали, що я не перенесу це горе, бо знали, наскільки близькими ми були. Іван – мій янгол!

Я продовжую жити, займаюся волонтерством, навчаюся в коледжі. Я пишаюся всією своєю родиною, бо всі вступили до лав ЗСУ та захищають нашу країну! Бережи нас усіх, брате. Тримай стрій на небесах!