Ангеліна, 9 клас, Чуньків

«1000 днів війни. Мій шлях»

Яке ж все таки страшне це слово „війна“. Ніколи не могла подумати, що колись буду знати, що таке війна. Все трапилося так несподівано, ранковим шкільним днем, збираєшся до школи, нічого не підозрюючи, і ось вже думаєш йти, як підходить мама і каже: "Розпочалася війна". Скільки ж думок пробігло повз голову в цей момент. Важко було усвідомити, що це реальність, а не якийсь страшний, безглуздий сон.

Мені було всього 11 років, і сталося це за місяць до мого дня народження. Цей місяць пролетів непомітно, зовсім непомітно. Я навіть не усвідомила, як мені вже виповнилося й 12.

А взагалі, перші тижні були найстрашнішими. Цей тиск з кожного куточку… В новинах скільки лячної інформації, що ні на хвилину не стаєш думати, що буде далі. Була паніка. Кожний звук здавався чимось небезпечним. Ні, це не були звуки схожі на гудіння або вибухи, це був навіть звичайний шум у вухах, або якесь гуркотіння на вулиці. Під впливом цього всього навіть найменше джерело звуку викликало тривогу. І було страшно спати, і лилися сльози кожного дня, але з часом почалося звикати. І все ще безліч новин, які я переглядаю кожного дня, і здається все…життя скоро закінчиться.

Для мене це був страшний, депресивний стан, тоді я намагалася уникати будь якого джерела інформації, в якому розповідалося про стан війни. Тому що розуміла- це не закінчиться швидко, і далеко не скоро.

Але, нажаль, де б я не була, всі, очевидь, розмовляли про війну. Це було дійсно важко. Перший рік війни проходив наче на голках, куди б не наступив – боїшся вколотися. Боїшся зачепитися за щось таке, що потім з голови ніяк не вийде. Подорослішати довелося занадто рано. Усвідомити, що в будь який момент життя може обірватися. Але я не так переймалася за себе, як за свою сім’ю, рідних і друзів. Найгіршим для мене було, якщо б щось трапилося саме з ними.

Пам’ятаю, коли мати виходила в магазин за продуктами, завжди не покидали думки: "Де ж вона? Чому вона так довго? З нею все добре?", – хоча її не було всього 10 хвилин.

Було нестерпне відчуття того, що трапилося щось жахливе. Також дуже страшно було чути гул вертольотів. 2 роки я звикала до цього звуку. Я розумію, як важко людям на східній частині України, повне руйнування міст, селищ, домівок, пам'яток, горе, хаос, розруха, загиблі на фронті…

Почуття тривожності залишаються зі мною, хоча зараз я перебуваю в безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки від звісток, які приходять у моє рідне села.

Насправді, війна змінила багато чого в моєму житті. І відносини з друзями, сім’єю, родичами, і стан у навчанні, і навіть ментальний стан. Війна змінила кожного з нас, вона показала нам наші слабкі та сильні сторони. Вона дала нам скільки випробовувань, що ми, напевно, навіть і уявити таке не могли. Але все ж таки, ми тут, і ми рухаємося далі. Головне завжди мати надію, що все обов’язково буде добре.

Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни в світі, показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до Перемоги.

Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю - любов до нашої рідної землі. Я – Українка, частинка нашої держави, і дуже цим пишаюся! Я вірю в нашу перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.