Москалюк Ангеліна, 9 клас, Чуньківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олару Катерина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Яке ж все таки страшне це слово „війна“. Ніколи не могла подумати, що колись буду знати, що таке війна. Все трапилося так несподівано, ранковим шкільним днем, збираєшся до школи, нічого не підозрюючи, і ось вже думаєш йти, як підходить мама і каже: "Розпочалася війна". Скільки ж думок пробігло повз голову в цей момент. Важко було усвідомити, що це реальність, а не якийсь страшний, безглуздий сон.

Мені було всього 11 років, і сталося це за місяць до мого дня народження. Цей місяць пролетів непомітно, зовсім непомітно. Я навіть не усвідомила, як мені вже виповнилося й 12.

А взагалі, перші тижні були найстрашнішими. Цей тиск з кожного куточку… В новинах скільки лячної інформації, що  ні на хвилину не стаєш думати , що буде далі. Була паніка. Кожний звук здавався чимось небезпечним. Ні, це не були звуки схожі на гудіння або вибухи, це був навіть звичайний шум у вухах, або якесь гуркотіння на вулиці. Під впливом цього всього навіть найменше джерело звуку викликало тривогу. І було страшно спати, і лилися сльози кожного дня, але з часом почалося звикати. І все ще безліч новин, які я переглядаю кожного дня, і здається все…життя скоро закінчиться.

Для мене це був страшний, депресивний стан, тоді я намагалася уникати будь якого джерела інформації, в якому розповідалося про стан війни. Тому що розуміла- це не закінчиться швидко, і далеко не скоро.

Але, нажаль, де б я не була, всі, очевидь, розмовляли про війну. Це було дійсно важко. Перший рік війни проходив наче на голках, куди б не наступив – боїшся вколотися. Боїшся зачепитися за щось таке, що потім з голови ніяк не вийде. Подорослішати довелося занадто рано. Усвідомити, що в будь який момент життя може обірватися. Але я не так переймалася за себе, як за свою сім’ю, рідних і друзів. Найгіршим для мене  було, якщо б щось трапилося саме з ними.

Пам’ятаю, коли мати виходила в магазин за продуктами, завжди не покидали думки: "Де ж вона? Чому вона так довго? З нею все добре?", – хоча її не було всього 10 хвилин.

Було нестерпне відчуття того, що трапилося щось жахливе. Також дуже страшно було чути гул вертольотів. 2 роки я звикала до цього звуку. Я  розумію, як важко людям на східній частині України, повне руйнування міст, селищ, домівок, пам'яток, горе, хаос, розруха, загиблі на фронті…

Почуття тривожності  залишаються зі мною, хоча зараз я  перебуваю  в безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки  від звісток, які приходять у моє рідне села.

Насправді, війна змінила багато чого в моєму житті. І відносини з друзями, сім’єю, родичами, і стан у навчанні, і навіть ментальний стан. Війна змінила кожного з нас, вона показала нам наші слабкі та сильні сторони. Вона дала нам скільки випробовувань, що ми, напевно, навіть і уявити таке не могли. Але все ж таки, ми тут, і ми рухаємося далі. Головне завжди мати надію, що все обов’язково буде добре.

Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни в світі, показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують  до Перемоги.

Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю  - любов до нашої рідної землі. Я – Українка, частинка нашої держави,  і дуже цим пишаюся! Я вірю в нашу перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить  широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.