Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли?
Альона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, коли їй було 15 років. Дениса проводжали в армію, він вийшов надвір, а там – дівчина із подружками.
– О, яка ти красива, чекатимеш на мене?
Альона дочекалась Дениса, вони почали зустрічатись і одружились. Коли Альоні було 20, вона вже носила під серцем сина. Втім, Денису не судилось його побачити – чоловік загинув у ДТП, коли Альона була на восьмому місяці. Малюка назвали Іваном.
Альоні з Ванею допомагали мама та сестра. У дитинстві малюк був бешкетником. «Я працювала в міліції і якось прийшла з нічної зміни. Кажу: «Ваню, сьогодні в садок не підемо. Ти в ноутбуці трішки посидь, мама поспить, а потім підемо разом гуляти». Прокидаюся, а мій трирічний син змиває в унітаз пакет із порошком, усе піниться», – згадує Альона.
Коли синові було близько чотирьох років, Альона із новим чоловіком Ярославом переїхали в Ізюм. На Харківщині у пари народився спільний син – Сєва.
Івана віддали до дитсадка. Змалку хлопець був активним, любив грати футбол. Згодом захопився боксом, але не міг професійно займатись цим спортом через проблеми з серцем. А найбільшим хобі Вані була риболовля, каже мама: «Не так приносив рибу нам для їжі, скільки годував котів. Йому подобався сам процес».
У школі хлопець любив уроки географії, креслення та трудового навчання. Вчителька з малювання Алла Крилєвська згадує Ваню худеньким та сором’язливим учнем, який завжди обирав незвичайні кольори. Наприклад, малюючи осіннє листя, міг змішати червоний, жовтий та фіолетовий відтінки.
«Він часто непокоївся, що на моїх уроках у нього щось не вийде. Але з часом повірив у себе. Ваня мав здібності до малювання», – розповідає Алла Крилєвська.
Від будинку Вані до школи – кілька хвилин ходьби. Та щоранку Ваня прокидався о 6:30 – він рубав дрова для обігріву будинку, годував гусей та курей, яких тримали на господарстві. «Він завжди намагався допомагати, особливо, коли я втретє була при надії», – говорить Альона Глущенко. Жінка завагітніла від третіх стосунків, і народила доньку Катерину.
Ваня побачив маленьку Катю через кілька тижнів після її народження. У той час був із Ярославом та братом Сєвою на морі. Після розлучення з Альоною чоловік продовжував опікуватися хлопцями.
Від маленької Каті перший час Ваня практично не відходив. Носив дівчинку на руках, міг покупати сестричку, грався з нею.
Іван Бауер був не по-дитячому дорослим, кажуть рідні. Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він розумів, що відбувається, але не боявся – ані ворога, який окупував Ізюм, ані обстрілів, які чув щодня.
Коли нас із літаків бомбили, я гнала дітей на підлогу. Хотіла накрити його чимось теплим, а Ваня мені каже: «Мамо, не потрібно. Уб’є, так уб’є.
Раз на кілька днів Іван ходив допомагати бабусі, яка також жила в Ізюмі. Надії Кузьменко було понад 80 років, вона вже не могла сама поратись по господарству.
Шостого травня 14-річний Іван побіг до старенької, щоб набрати до хати воду з колодязя. Коли хлопчик прийшов до бабусі, почався обстріл Ізюму касетними боєприпасами. Ваню посікли уламки ворожої зброї, Надію Кузьменко – розірвало на шматки…
До Альони Глущенко, яка тоді була вдома, прибіг місцевий хлопчик. Кричав, що Ваня загинув.
Росіяни забрали Ваню з бабусиного подвір’я, кинули на дорозі, щоб хтось із дітей впізнав тіло, та сказав батькам про загибель.
Тіло забрали додому. Поклали у гаражі. Ніч Альона провела поряд з ним. Домовину хлопчику сім’я робила самотужки.
«Похорон – це була наша нахабність. Військові не пускали на цвинтар, але ми пішли туди городами», – говорить Альона. Загиблу Надію Кузьменко поховали на городі.
Альона ходила до Вані на кладовище через день. Але перед тим, як українські військові звільнили Ізюм, ворог замінував дороги. Деякий час вона не могла відвідувати могилу сина. Прийшла туди після того, як українські сапери очистили всі шляхи.
Альона каже – не буває ані дня, щоби вона не пригадувала Ваню, який був її опорою, найкращим чоловіком у житті.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних, спеціально для Радіо Свобода.
.png "Імена")
