Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли?
Родина Ялишевих – мама Ольга, тато Євген та син Максим – жили у Краматорську на Донеччині. Про другу дитину подружжя замислювалося, але непокоїлись через те, що можуть не впоратися фінансово.
Восени 2007-го Ольга відчула сильний біль внизу живота, нудоту.
– Вітаю, ви вагітні! – сказала лікарка під час обстеження.
– Не може бути, – відповіла Ольга Ялишева.
Тоді медикиня провела УЗД-обстеження, повернула екран до обличчя Ольги:
– Дивіться, у вас всередині б’ється маленьке серце.
Хлопчик став несподіванкою для всіх. Вагітність Ольги минала легко. Малюк народився 17 лютого 2008-го.
Ім’я, кажуть у родині, придумали майже випадково. Чоловік запропонував назвали хлопця Слава. Коли дружина спитала, чому, відповів: «Ну, на парадах так кричать: «Слава! Слава».
Нам так сподобалась ця ідея. Ми завжди сміялися, коли по телевізору показували парад. Славко дивився разом із нами, ми йому: «Дивись, це тебе кличуть на параді.
Подруга родини Ольга Гукасова, чоловік якої – хрещений Славка, розповідає, що хлопчик ріс спокійним, тихим та добрим. «Він нас із Сергієм обох вважав хрещеними. Дуже радів, коли ми приїздили», – каже Ольга.
В’ячеслав захоплювався колекціонуванням іграшкових поїздів. Вдома навіть жартували, що можна вже власну залізницю відкривати. Мандрувати регіонами Слава погоджувався теж лише поїздами, а у вихідні любив разом із дідусем поїздити на трамваях.
У 2014-му Славко закінчував садок у Краматорську. Тато хлопчика – підполковник Євген Ялишев – захищав від російських загарбників місцевий аеропорт. Після звільнення міста Євгену запропонували служити у Миколаєві, потім – в Одесі. Ольга за пропозицією чоловіка теж вступила до лав Збройних сил України.
В Одесі сини пішли до школи. Найбільше маленькому Славкові подобались уроки літератури, а от математика давалась складно. Втім, згадує Ольга Ялишева, до всіх завдань син ставився дуже ретельно: «Коли в школі просили намалювати плакат на якусь тематику, він завжди це робив. Говорив: «Мамо, нам треба намалювати». Я могла сказати: «Я так втомилася, там одиниці приносять, ну давай один раз не принесемо». «Мамо, ти розумієш, що це плюсик? Це треба», – казав мені Слава».
«В’ячеслав був дуже відповідальним учнем, – говорить директорка Одеського ліцею №82 Наталія Костікова. – Спокійна та вихована дитина. Завжди готовий допомогти – наприклад, ті самі зошити роздати. Він з обіймами підходив до вчителів, не ігнорував будь-яке прохання: торік ми робили стінгазету на урок української мови – і Славко єдиний, хто намалював її».
Усі шкільні завдання Славко виконував у п’ятницю, щоб розвантажити суботу та неділю. У вихідні вони з мамою любили дивитись фільми жахів. Хлопчик теж знімав відеоролики на кшталт цих стрічок – наприклад, про зомбі. Він сам організовував зйомки, писав сценарії, розподіляв між друзями ролі.
17 лютого відсвяткували 14-річчя В’ячеслава. Мама Ольга приготувала піцу, квартиру прикрасили прапорцями та гірляндами. Славко святкував з друзями. Єва, із якою він товаришував вісім років, згадує, що вони того дня багато танцювали та сміялись. «Мамочко, дякую тобі величезне. Такий класний день народження», – сказав Славко після святкування.
Що відбулось 24 лютого, Славкові, який ріс у родині військових, додатково пояснювати не було потрібно. Мама, тато й старший син – всі уже на той момент служили у Повітряних силах Збройних сил України.
У перші тижні, пригадують родичі, Славко найбільше непокоївся через шкільні уроки: зв’язок у підвалі був поганий і він не завжди мав змогу послухати онлайн-заняття. Його бабуся розповідала, що під час тривог він біг в укриття, й на ходу продовжував слухати трансляцію від вчителя, щоб нічого не пропустити.
Родина В’ячеслава жила у військовому містечку поблизу аеродрому. На початку травня система оповіщення про повітряні тривоги в Одесі не працювала коректно, тож про небезпеку попереджала Ольга, яка була на службі. Другого травня близько 19:00 вона подзвонила бабусі з дідусем, які були зі Славком, та сказала спуститись в укриття. Старенькі послухали невістку, а от хлопчик вибіг з під’їзду.
Він хотів попередити про ракетну небезпеку літніх сусідів, які не мали гаджетів. Пенсіонери саме пішли готувати їжу. Слава побіг за ними, повідомив про тривогу, й саме вибігав з під’їзду, коли російська ракета влучила в гуртожиток. Підлітка вдарило великим каменем, він загинув на місці. Сусіди у мить удару ще не вийшли з під’їзду, вони вижили.
Директорка ліцею, в який ходив Славко, каже: вчителі, дізнавшись про його загибель, говорили одні й ті ж слова: «Це був янгол, а не дитина. Як же так?»
Ольга Ялишева погано пам’ятає похорон сина. Пригадує, що Славко був у квітах, наче маленький принц. Хоч дітей на прощання не кликали, та вони теж прийшли.
В’ячеслава Ялишева кремували. Після закінчення війни Ольга хоче поховати сина в рідному їй Харкові. Туди планують переїхати усією родиною.
«На роботі усміхаєшся, удаєш, що все гаразд, стараєшся триматись. А приходиш додому – там кіно, яке ми дивились зі Славою. Йдеш містом – а ось ми тут сиділи, тут гуляли, тут іще щось. Він скрізь», – каже мама хлопчика.
У кабінеті директорки ліцею Наталії Костікової – портрет В’ячеслава. Щодня вони зустрічаються поглядом. У закладі хочуть створити експозицію, присвячену історії закладу. Там розмістять інформацію і про учня, який під ракетним обстрілом побіг рятувати літніх сусідів, – 14-річного В’ячеслава Ялишева.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних, спеціально для Радіо Свобода.
.png "Імена")
