Коли почалися обстріли, було дуже страшно. Постійні прильоти не давали жодного дня спокою. На дев’ятому поверсі було страшно. Ми вирішили переїхати на дачу, сподіваючись, що там буде тихіше і безпечніше. Але і там почали падати снаряди, гинули люди. Вікна вилетіли, ми з чоловіком самі забили шифером. 

У селі не було води, було важко виживати. Видавали гуманітарну допомогу. Діти роз'їхалися хто куди, кожен рятувався, як міг. 

Зараз я живу надією. Долати стрес я не навчилась, п’ю пігулки. Дуже чекаю на мир.