"Війна забрала життя мого старшого товариша – Сергія Дементьєва"

Соколянський Максим, 16 років, учень 11 класу Петропільського опорного ЗЗСО, с. Веселе, Запорізька обл.

Вчителька, що надихнула – Соколянська Ірина Вікторівна

Конкурс есе "Один день"

Життя. Весна. Квіти. Школа. Чужі. Меморіал. Сльози. Плач. Скорбота. Жаль. Сум. Спомин. Сергій. Чіпси. Кола. Сміх. Тату. Робота. Весілля. Син. Турботи. Повістка. Донбас. Поранення. Шпиталь. Мама. Секрет. Передова. Снайпер. Куля. Смерть. 32.

Слова?

Ні, – роки життя. Війна на Донбасі забрала життя молодого чоловіка, мого старшого товариша – Сергія Дементьєва. Ми разом їли тоннами чіпси і крутились на турніках, пили колу і робили мамі приємні сюрпризи. Мені хотілось тату, як у нього, – на шиї. Йому ж хотілось жити. І, як би пафосно це не звучало, але жити у вільній мирній країні.

Він пішов на Схід мовчки, без проводів і постів в соціальних мережах. Я не проводжав його, для мене це ще не була війна. Він служив без подробиць і безкінечних розповідей про тяжке солдатське життя «пака вы тут атдыхаете».

Про перше поранення і лікування в шпиталі близькі дізнались після смерті Сергія!!! Я чекав його повернення в кінці лютого 2016 (не з війни, для мене АТО – то ще не була війна!). Він повернувся!!! 7 лютого. В труні.

Війна винна?? Ні, то несправедливе життя, нещаслива доля, рок…це я виправдовував себе, своїх, чужих…

Пройшов рік. У травні 2017 на стіні нашої школи з’явилась меморіальна дошка пам’яті Сергія. Зібралось багато людей, своїх і чужих, які згадували Сергія, його дитинство, молодість, обставини загибелі… Я був на відкритті і читав, звертаючись до Антоніни Володимирівни, матері Сергія:

Мамочко, вибач за чорну хустину
Вибач за те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

Того дня для мене почалась війна. Скажете – пізно??? Адже пройшло три роки від початку бойових дій на Сході. Мама каже, що було очевидно ще в 2014, що військові дії – надовго, що Україна захищатиме свою територію, що наші сусіди стали знову ворогами… Не знаю…

В 2014 мені було 9. Коли я плакав на очах усієї школи, читаючи вірша від імені Сергія – 12. І тільки тоді я зрозумів, відчув, осягнув, доріс, додумав, допереживав, що то таке – ВІЙНА.

Тоді вона почалась і для мене. І продовжується досі. Я готую документи до військкомату, я мрію стати лікарем. Хочу допомагати і бути корисним. Відчуваю, що зможу! Я маю достойні приклади для наслідування, маю силу і впевненість. Я обов’язково докладу максимум зусиль, щоб моя війна, твоя, читачу, війна, війна України з Росією, якнайшвидше завершилась нашою перемогою!!!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/