"Одного ранку, о п’ятій годині, мого тата поранили"

Никитюк Вероніка, 13 років

Учениця 8-го класу Веселівської гімназії-філії опорного закладу загальної середньої освіти «Торчинський ліцей Торчинської селищної ради»

Вчителька української мови та літератури: Звонковська Наталія Сергіївна

Війна. Моя історія.

         Війна – складний період життя держави та населення, адже руйнуються моральні, духовні та матеріальні речі. Війна нищить все і не розрізняє статі, віку та не поділяє осіб на багатих і бідних. В неї немає друзів, адже куля чи ракета не обирає, в кого влучити. 

         Кожен українець певною мірою постраждав від війни та відчув жахіття руїни, вбивств та покалічених доль. До нашої родини також завітала вона – страшна війна. Мій тато пішов захищати честь та волю рідного краю. Для мене це було дуже болісно, адже я не розуміла, як далі ми будемо спілкуватися і коли зустрінемося. В голові виникали важливі й, водночас, важкі запитання: чи матиме мій тато достатній запас харчів та речей, які необхідні для повноцінного існування, чи буде можливість відпочити, як проходитимуть бої. Наша сім’я підтримувала тата і постійно передавала продукти, переживала, чекала та молилася за його здоров’я.

Три місяці наш захисник був на навчанні за кордоном, а потім його відправили на схід. Татусь воював у Бахмуті, потім – у Соледарі. Одного ранку, о п’ятій годині, мого тата поранили.

О восьмій годині вечора його забрали та відвезли у Краматорський госпіталь. Яка була моя реакція? Не можу чітко пояснити словами, адже страх за життя рідних важко описати. Я дуже хвилювалася за здоров’я нашого героя. За п’ять місяців лікування мій татусь приїхав на деякий час додому. Які ж ми були щасливі, коли побачили його!

         Що ж було далі? Наш любий захисник повернувся до свого батальйону. Потім тата відправили на навчання в Англію. Після цього він приїхав додому лише на один день і повернувся до своїх побратимів захищати свободу Батьківщини. На сьогоднішній день тато охороняє державний кордон України.

         Як говорить народна мудрість – «Війна людей їсть, а кров’ю запива». Справді, краще поганий мир, ніж хороша війна, бо жодне кровопролиття не повинно існувати в демократичній державі. Скільки наша Вітчизна зазнала горя та печалі, яка кількість людських ресурсів була втрачена, скільки безневинних душ закатовано, скалічено доль, дітей залишено сиротами, матерів стало вдовами? Статистика, на жаль, не каже нічого хорошого. 

         Дивлячись на жахливі події сучасної історії України, на думку приходить алегоричний образ двох братів – Каїна та Авеля. Коли один брат захотів вбити іншого, можна це порівняти із діями росії проти нашої Батьківщини. Країна-агресор неодноразово порушує принципи гуманізму, людяності, коли вбиває осіб братнього народу. Ні, не можуть бути братніми народами ті, хто насмілився вкрасти, забрати чуже проти волі, позбавити життя і не боятися Божого суду. 

Війна навчила нас бути дружніми і спільними зусиллями шукати шлях до Перемоги. Нам потрібно не падати духом і боротися за волю Батьківщини, як би важко не було. Будь-яка війна закінчується укладанням мирного договору, але скільки людей в цей час загинуло. Дехто ніколи не повернеться у свої домівки, бо немає куди йти, хіба що до руїн. Дехто залишиться оберігати наш сон на небесах, адже їхні життя забрала російська орда. 

         Українці жили у мирній країні, але в один момент відчули запах війни. Зруйновані міста, закатовані люди, дітки-сироти, матері-вдови, поранені та мертві солдати. Земля здригається від холоду. Неймовірна кількість жертв. Чорний страх війни, яка дихає нам в плечі. Ми чуємо звуки вибухів. Ми молимося, адже в молитвах – наша віра, прохання, щоб закінчилось кровопролиття. 

Я вдячна моєму татові та інших захисникам України, які оберігають наш сон та боряться за мирне небо над нашими головами! Звісно, важко жити під час війни, але треба йти далі: працювати, вчитися, допомагати ЗСУ і пам’ятати, що незламність українського духу допоможе наблизити мир та Перемогу! Слава Україні!