Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ірина Вікторівна

«Приниження наших людей було пережити найтяжче»

переглядів: 86

Ірина з чоловіком не могли змиритись з колаборантами у шкільному колективі, тому виїхали зі свого села до Запоріжжя. Там вже були батьки, які втратили житло після обстрілів Оріхова

Мені 52 роки. До початку війни ми мешкали в смт Веселе Мелітопольському району. У нас було все прекрасно: робота, друзі, спокійне життя.

24 лютого був звичайний день. Ми збирались на роботу. По телевізору почули, що в країні оголосили військовий стан. Зателефонували друзі з Мелітополя і сказали, що по них стріляють. Було страшно. Уже на роботі ми вирішували, що робити далі. 

Ми не розуміли, чому і за що нам це. Ми не розуміли, від чого нас прийшли звільняти. Від наших домівок? У нас одне питання: чому і за що? Ми залишалися вдома, бо у нас була надія, що нас скоро звільнять, що це ненадовго, тому і відкладали евакуацію.

Труднощів було багато, але більше психологічних. Було багато знайомих, які чекали «руський мір», раділи приходу росії. Знаходитись поряд з цими людьми у колективі було дуже важко.

Неможливо було там знаходитись, бо почались репресії. Мій чоловік - учитель. Починався навчальний рік, і потрібно було навчати наших дітей онлайн. Я теж працюю в системі освіти, тому ми вирішили виїхати з окупації.

Виїхати нам допомагали. Ми виїжджали не власним транспортом. Найважче було пройти блокпост у Василівці. Оці усі приниження наших людей було пережити найтяжче. На підконтрольній Україні території ми нарешті змогли видихнути. Нас зустріли, надали житло, всіляко допомагали облаштуватись. Ми об’єдналися, допомагаємо один одному. Ми, українці, – сильна нація. Нас багато, і ми не кидаємо один одного у біді.

Зараз ми у Запоріжжі, бо тут мої батьки. Це найближчий пункт, куди вони змогли виїхати. У мене батько інвалід, тому далі вони їхати не можуть. Ми прийняли рішення жити разом. Дуже постраждали мої батьки. Вони виїхали з Оріхова і зараз їм нема куди повертатись, бо сильно пошкоджений будинок. Мій брат виїхав до Європи з дружиною ще на початку війни. У них маленькі діти.

З приводу закінчення війни я прогнозів давати не можу. Я вважаю, що наша задача зараз – чекати, вірити і допомагати, чим можемо. Вірю, що в майбутньому ми будемо жити у вільній процвітаючій Україні. Вона переможе і відбудується. У нас буде те європейське майбутнє, до якого ми так довго йшли. І нарешті у нас буде щасливе життя.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Веселе 2022 2023 Текст Історії мирних жінки чоловіки пенсіонери переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я житло непродовольчі товари люди з обмеженими можливостями літні люди (60+) внутрішньо переміщені особи перший день війни фільтрація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій