«Війна забирає життя людей, дитинство, хліб, усмішку з обличчя, радість»

Воронцова Валерія, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 16, м. Краматорськ

Есе "День, коли для тебе почалася війна"

Як і для інших українців, для мене війна почалася зовсім неочікувано. Наша сім’я протягом майже пів року кожного вечора дивилася кошмарні новини, але всіх гріла надія на те, що наше місто не буде захопленим, та, на жаль, зовсім скоро жах огорнув і моє невелике містечко.

На щастя, я не встигла віч-на-віч зустрітися з моторошним, кривавим звіром на ім’я війна. У той час на календарі був кінець червня, я поїхала до своєї бабусі в село.

Коли я виїжджала з міста, маленька я, сидячи на задньому сидінні дідової машини, навіть уявити собі не могла, що залишаю рідну домівку на найближчі сім років. Скоро  слідом за мною поїхали й батьки, узявши буквально тільки документи та деякі речі .

Іноді до міста їздив мій батько, щоб забрати ті необхідні речі, що залишилися, і погодувати кішку. Мені дуже жаль нашу кішку, адже весь час, поки нас не було, вона просиділа зовсім сама, з абсолютно порожніми мисками, у яких раніше був корм і вода. Мій батько навіть намагався випустити її, коли приїхав перший раз, але кішка Бафі не хотіла навіть на крок відходити від дверей нашого під'їзду.

У 2020 році ми з батьками все-таки зібралися та з'їздили до міста Красногорівки, у якому я народилася та провела свої перші сім років життя. Увесь час, коли була там, мене буквально розривало зсередини.

Мозок затьмарило дуже дивне відчуття. У моїх спогадах вулиці ніколи не були порожніми: доносився сміх дітей,  тротуарами ходили люди, а я після занять у школі гралася з дівчатками на майданчику. Але тепер цього всього не стало. Місто-привид. Зруйновані будинки, завалені дерева та сіра трава.

Вулиці міста злилися з хмарним небом, по якому іноді пролітали в невідомому напрямку бойові вертольоти. Лише чулися звуки пострілів і бродили собаки, які гавкали  вслід проїжджаючим машинам. На душі тільки туга, переляк, тривога, паніка та злість. П’ять найгірших людських відчуттів змішалися всередині.

Війна забирає життя людей, дитинство, хліб, усмішку з обличчя, радість. Вона несе горе, жах, жорстокість, кров та біль. Тоді чому в столітті демократії та високих технологій війна продовжує завдавати людям страждань? Чому в сучасному та розвиненому суспільстві існує така річ, як війна?

Війна сварить людей, породжує ненависть серед народів. Насправді всі мають право на життя, незалежно від віку, статі, нації та кольору шкіри. Невже людство не може зупинити цього кровожерного монстра, зробити наш світ кращим? Ми повинні це зробити… Поки не пізно…