Людмила Дорофєєва працювала до війни у шпиталі. Коли медустанову зруйнували, а будинок згорів ущент, довелося шукати можливості, щоб вижити та налагодити побут. Жінка тулилася, де доведеться, та допомагала людям, щоб заробити копійку. А найбільша її мрія — здоров'я та мирне життя, в якому є робота та зустрічі з рідними.

Не встигли до сестри дійти – і загорілася моя хата

Раніше гарне життя було. Діти росли, працювали, була зарплатня. Я сама медпрацівник, працювала на Петрівці рентген-лаборантом, у шпиталі у Мар'їнці. Війна зруйнувала шпиталь, мене головний лікар забрав до себе в Курахове, тепер працюю тут також рентген-лаборантом.

Того дня, коли почалася війна, я була вдома, приготувала їсти, поставила до холодильника і пішла до сестри ночувати, бо почалася стрілянина. Не встигли до сестри дійти – і загорілася моя хата. Зруйновано повністю будинок. Ми повернулися туди, а вже йшли танки, і нас не пустили. Так, 1 серпня 2014 року я залишилася без будинку, майна, нової машини. Згоріли усі фотографії: мами, тата, дітей, онуків. Збирала – і нічого немає.

Одразу роботи не було, ходила по людях, прибирала городи, рвала траву, доглядала дітей, виживала як могла… Жила, де доведеться, то в сестри, то в кумів, куди доля закине. Через півтора роки Курахівська міськрада дала будиночок. Ми оплачували комуналку, і дали мені кімнатку.

Мрію про гарне життя. Щоб у мене було здоров'я, добре жили діти на всій планеті, були здорові онуки. Щоб у молоді була робота, гідні зарплати, і ніхто не плакав на цій землі.