«Війна триває вже сім років»

Константинова Катерина, 16 років, м.Донецьк

Есе «Один день»

Усе розпочалося в липні 2014 року, мені тоді було 9 років. Як зараз… чудово пам’ятаю, що тоді відбувалося…

Того літнього дня ми з батьком поверталися потягом з Криму до Донецька. За декілька днів до цього в мене народилася сестричка. Ось-ось побачу маленьку, обійму щасливу матусю… Мені здавалося, що ми, як завжди, повернемося додому, мене там будуть зустрічати рідні люди: матуся, новонароджена сестричка та вітчим. Здавалося б, що може піти не так?

Але, як виявилося, ще як може…

Уже на під’їзді до міста наш потяг зупинили. Ніхто не розумів, що коїться, у чому причина зупинки? Усіх у той час охопила паніка. Невизначеність та відсутність інформації лякали. Але все стало зрозумілим, коли до вагона ввійшли солдати, розповіли про початок обстрілу та евакуювали пасажирів.

Більшість людей з потягу забрали родичі або знайомі на авто. У мого батька саме в цей час сів телефон, він не знав, до кого звертатися та що нам робити далі. На щастя, до нас звернулися сусіди по купе з пропозицією підвезти нас до міста. Звісно, ми не відмовилися. Зрештою ми все-таки повернулися додому без перешкод.

Згодом почали активно обстрілювати центр міста та зруйнували “Донбас Арену”, яка була розташована поблизу моєї домівки. Ці події відбувалися на початку серпня. Мені дев’ять, дуже страшно, паніка навколо…

Знайомий мого вітчима запропонував пожити в його квартирі в Харкові. Мої батьки відразу погодилися і негайно почали збирати все найнеобхідніше: документи, одяг на перший час, основні засоби особистої гігієни. Дуже швидко! Наступного дня ми вже виїхали з міста, залишивши все, що в нас було: рідний дім, родичів, бізнес. Тоді навіть ніхто не здогадувався, що цей переїзд зовсім не тимчасовий.

Підсумуймо? Війна триває вже сім років, рівно стількі ж я живу в Харкові разом з сім'єю. За цей довгий час багато чого змінилося: ми переїхали у власний дім, вітчим відновив з нуля свій бізнес, я встигла змінити три школи, а молодша сестра вже навчається в другому класі.

Так усе ж добре? Правда? Ні, не зовсім, не так безхмарно, як здається на перший погляд. Незважаючи на те, що справи йшли вгору, ставлення деяких людей до переміщених з окупованих територій осіб залишало по собі неприємний післясмак, бажання втекти, заховатися, нікому нічого не пояснювати, не виправдовуватися врешті-решт…

Узагалі-то незадоволені нашим переїздом люди казали майже одне й те саме: «Ви забираєте наш хліб, у місті й так пільговиків багато, а тут ще й ви з'явилися». Цьогоріч соціальний тиск я відчула на собі: дехто з ровесників звинувачує мене в тому, що я матиму квоту при вступі до закладу вищої освіти. Пощастило? Ні! Нікому не побажаю такого «щастя».

Звісно, було багато людей, які підтримували нашу родину. У мене в Харкові є друзі, які досі допомагають мені адаптуватися. Я неймовірно вдячна їм за це. Мабуть, без своїх харківських друзів я навряд чи впоралася б з цим «східним синдромом».