Уляна Голуб, 7 клас, Купичівський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сіндочан-Трофімук Людмила Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я – Уляна, мені 12 років. І я раніше думала, що все у світі кольорово, мирно, спокійно. Я жила тихим, радісним життям. І так жило багато людей, дітей…українців..

Жило …до події, яка змінила все…

Війна..

Пройшло вже більше 3 років, але я пам’ятаю той ранок, коли з телевізора пролунало: «Розпочалося вторгнення росіян на територію України». Війна! Страшне, колюче, незрозуміло слово… Мама плаче, починаю плакати і я. Вона щохвилини телефонує моїм сестрам, які живуть у Львові. Мама читає повідомлення  у своїй класній групі, щось відписує, намагається заспокоїти батьків і дітей. Знову плаче і говорить по телефону. Я розгублена, перелякана…

А телевізор постійно увімкнений. Здається, що він працює день і ніч. Бо коли б не глянула на екран – постійно бачу телемарафон. А ще поміж усім цим лунає сигнал тривоги. Такий страшний, невідомий досі звук. Мама бере мене за руку, ми біжимо на вулицю, ховаємось у погріб. Це вже потім стає аж смішно від усвідомлення: потужна ракета і звичайний сільський льох..

За декілька днів моє життя змінилося. Навчання немає. Тато з іншими чоловіками виходить на нічні  чергування: їздять вулицями села, пильнують, щоб в разі чогось страшного будити людей. А мама стає до плити. Наша кухня перетворилась у пекарню, де зранку до вечора щось печуть, смажать, пакують у ящики, відра…А потім ми несемо ці пакунки до тітки Олени. А назад ми знову приносимо масло, борошно, яйця… І так щодня. Не знаю, скільки так тривало днів. Але я навчилася вправно і швидко обкачувати печиво в цукрову пудру, збивати яйця на рулети, складати випічку у коробки. І було не важко, бо так хотілося чимось і мені допомогти.

Потім відновилося навчання. Хоч і онлайн, але було. Стало трохи веселіше. Вже тепер зранку я вчилася, а потім допомагала мамі.

І мої сестри теж допомагали. Так як Надійка – пекар за професією і працювала на той час у приватній пекарні Львова, то вона пекла хліб. Разом з Маркіяном (тоді ще її хлопець, а тепер вже чоловік, воїн ЗСУ), Маринкою, сестрою Маркіяна Софією, вони несли хліб на вокзал і роздавали людям, які прибували тисячами зі сходу країни. А ще дівчата плели маскувальні сітки, підбирали на вокзалі котиків і песиків, яких залишали або ж губили переселенці, шукали для тварин нові домівки. І по багато разів на день телефонували мамі, щоб сказати: все добре, а ви як? Маркіян допомагав волонтерам. А потім і  сам став на захист України.

Дні йшли. Йшла війна. Приходили хороші і страшні звістки. Сльози, біль,  і віра… А ведучі телемарафону вже почали називали тризначні числа тривалості війни.

Люди продовжували допомагати ЗСУ і постраждалим мирним людям. Хто чим міг. Продовжували нести на пункти збору продукти, одяг, постіль, засоби гігієни…. І не переставали донатити. Збирали гроші різними способами: організовували виступи і ярмарки, продавали власні вироби, здавали пластикові пляшки і макулатуру ( ми так робили у ліцеї).

Донатять і донині. Хто скільки може: гривню, п’ять, сто, тисячу… Допомагають не лише українці, а й іноземці. Допомога йде  від людей з усіх куточків світу, які вірять у правду і справедливість.

Допомога тримає. Як і віра в перемогу. Відважні, сильні воїни України щодня ведуть бої з ворогом.

Бо разом ми – сила!

Ми – незламні, вільні.

Ми – переможці. Слава Україні!