Вікторія Пудим, 10 клас, Петрівський ліцей Скороходівської селищної ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заєць Світлана Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ніколи раніше слово «війна» не лякало мене так глибоко, як зараз. Не знаю, чи це через те, що я була маленькою, чи через те, що не могла ще цілком осягнути своїм  розумом це поняття. Воно  було надто  далеким для мене, чимось таким, про що я могла дізнатися з книг або фільмів, які дивилися мої рідні.

Загалом моє життя було світлим, наповненим різними подіями, мріями, планами, рівно до того моменту, коли захищати нашу країну від ворога пішов  тато.

Ми не були з ним занадто близькими, тож я не плакала, коли дізналася, про його рішення. Чомусь відразу пригадалося дитинство. Пам’ятаю, що в десять років моїм постійним бажанням було втекти від родини, я хотіла жити поблизу якогось водоймища: любила дивитися на воду, заглиблюватися у свої думки, аналізувати, шукати вихід із якоїсь ситуації.

Зараз мені шістнадцять, я підросла, мої думки змінилися, у мене є свої смаки та вподобання. Я продовжую рости далі підлітком гідним поваги, бо прикладаю максимум зусиль, щоб моє життя було не змарноване, а принесло користь суспільству, державі, світу. Заслуги моїх батьків, на жаль, у цьому немає.

Скоро для мене в останній раз прозвучить шкільний дзвінок, але спогади про дитинство все ще не дають мені спокою. Дим від цигарок, тихий гомін старого телевізора, лайка матері, що сварила батька, який приходив додому тоді, коли йому придумається. Тато пиячив: багато, часто, не бачив нікого перед собою. Пам’ятаю, як на моє день народження він приніс мені в подарунок пластикову маленьку іграшкову кухню для ляльок, а потім заснув на холодному порозі біля будинку. Тоді я думала, що мої зусилля зрозуміти його були достатніми, але зараз я розумію, що це зовсім не так. Я зневажала його за те, що він робить, за його байдужість, за ось такий спосіб життя, а точніше- існування. У будь-яких конфліктних ситуація я завжди була на боці матері та бабусі. Часто сварки переростали в бійки, а потім зранку я чула батькове вибачення, постійні обіцянки, яким вже не довіряла.

Моя мати на той час була для мене янголом, але з часом мені стало соромно перед батьком, що не помічала отих дрібниць, які він старався робити для мене від душі, коли ж мама робила це тому, що треба. Зараз пригадую, коли я засинала коло тата на дивані, він обережно переносив на руках мене у ліжко. З кожної зарплатні він купував мені та братам солодощі, так як ми, діти, обожнювали їх. Він був зовсім не ідеальним батьком. Але я впевнена, що взірцевих не існує, бо всі помиляються, виправляються, навчаються нарешті. Я тримаю в пам’яті те, що його любов до мене була справжньою і була завжди, навіть тоді, коли я думала про нього погано. Іноді спокуса випити була надто сильною і обіцянка, дана мені більше не здавалася йому такою важливою.

Тоді я дуже гнівалася, дратувалася, соромилася, коли він приходив нетверезий на якесь свято в школу, щоб просто зайвий раз побачити мене. Було неприємно відчувати на собі погляди вчителів, однокласників, інших учнів. Зараз я розумію: щоб тато не робив - мені це не подобалося. А він боровся, як міг, по-своєму, намагався просто бути поруч, зробити хоча б щось, щоб я посміхнулася йому. Я так жалкую, що не допомагала тоді, коли слабкодухість брала верх над ним, бо саме тоді він втрачав контроль, а підтримки не було.

У свій час батько проходив службу в армії, мав певні військові навички, тому він мобілізувався, щойно виникла така потреба, та й не міг бути осторонь, коли ворог знищує нашу країну. У день його від’їзду мене накрила тривога. Напередодні, коли я дізналася, що він їде - зраділа. Він обіймав мене так міцно, що хотілося звільнитися з тих обіймів, але вперше це було не тому, що я відчувала образу, злість, а тому, що не хотіла плакати. Він не повинен був знати, що в ту хвилину мені було боляче його відпускати, не повинен був бачити мене такою слабкою.

У перші дні мама часто телефонувала татові, він хотів почути мій голос і просив дати мені слухавку, але я відмовлялася з ним спілкуватися. Я чула його голос, веселий, жартівливий і це мене заспокоювало. З кожним наступним дзвінком втома батька відчувалася все більше і глибше.

Останній раз він зателефонував і повідомив, що вирушає туди, де «гаряче», тож зв’язку може не бути. Дізнавшись про це, мені було шкода його. Мої думки роїлися в голові, я заспокоювала себе: про таких, як мій батько говорять «у сорочці народився», його оберігатиме Господь. Пригадала випадок, коли у татів шлунок потрапило скло, але він вижив і все минуло.

Той день я запам’ятаю на все життя. Приїхали незнайомі люди, передали папірець, в якому написано, що мій тато вважається зниклим безвісти. Саме тоді очікування змінило все. Життя стало пеклом. Я не пропускала жодного випуску новин в надії, що побачу рідне обличчя. Кожна новина про загиблих – це відчуття задухи, бо боїшся почути знайоме прізвище. Але одночасно ти не знаєш, що гірше: чекати чи дізнатися про смерть. Тепер я точно знаю, що біль робить нас сильнішими. Я відчуваю, що якось швидко подорослішала, стала більш уважною, милосердною до чужого горя.

У мене є друзі, вони поруч, але як їм передати словами те, що я відчуваю? Цей стан схожий на блукання в темряві та неможливість знайти вихід. Тільки надія поряд зі мною допомагає думати позитивно. Я почала вести внутрішні монологи, уявляючи, що тато мене чує. Війна зруйнувала мої плани, погляди, думки, відкрила мені світ сподівань і страху.

Тато зник і я усвідомила, що батьків не вибирають, їх приймають такими, які вони є. Його долоні гладили мою голівку, голос звучав у моєму імені, він перший взяв мене на руки, коли я народилася. Дуже тяжко, бо з усієї сім’ї, здається, чекаю тільки я, звертаюся до нього у снах, у думках, у мріях, у сподіваннях, і, звичайно, не втомлююся вірити й надіятися.