Єва Занькова, 8-А клас, Одеський ліцей №7 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сордія Олена Анатоліївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моє рідне місто відчуло горе війни та окупації. З п’ятої години ранку двадцять другого лютого воно страждало, так само, як і його мешканці.

Перші сім годин від початку повномасштабного вторгнення я не відчувала, що всі події навколо мене відбуваються по-справжньому. Ні, мама не могла дзвонити рідним з іншого міста і, плачучи, питати, як вони там. Ні, тато не міг розповідати мені, що робити в екстрених ситуаціях. Ні, не могло такого бути.

У той незвичний ранок, поснідавши, я з батьками спакувала невелику сумку з їжею та одягом і пішла у сховище будинку нашої знайомої, якій ми довіряли. За цей день я побачила багато нових людей. Хтось із них обіймав своїх дітей, хтось допомагав іншим переносити речі, воду та свічки, хтось годував своїх котів, які виглядали такими ж розгубленими, як і жителі будинку.

Було дивно, що сьогодні я бачу дочку знайомої не тому, що ми пішли погуляти, а тому, що ми вдвох ховаємось від війни.

Достовірних новин про Нову Каховку не було, тому доводилось бути готовим до всього, що поширюється. Новий дзвінок-нова інформація: планується ракетна атака всього міста. Від цієї новини погляди посерйознішали, брови насупились, голови почали активно думати, але руки та ноги послабшали. Першим потурбував тишу чоловік, що найбільше за всіх намагався залишатись оптимістом. Тільки-от зараз він виглядав зовсім невеселим. «Ну, що ж… Якщо наступ і справді відбудеться, підемо вглиб підвалу, обіймемо своїх дітей двома руками та прикриємо своїми спинами. Ми впораємось.»

У цю мить мене раптово охопив страх. Підняв мене вгору та покатав на своїх крилах і спустив назад на землю, де все виявилось, на жаль, не дивним сном.

Небезпека є. Вона поруч. Страх смерті зараз став сильніше, ніж будь-коли. Я задумалась про своє майбутнє. А що, якщо його не буде? Що, якщо його відберуть люди, що заставили мене подорослішати зарано?

Я озирнулась. Половина величезного будинку зібралася в одній невеликій кімнатці. Усі ділилися їжею одне з одним, малеча грала з новими друзями, багато хто розмовляв. Допомога є. Вона між нами і навколо нас. Ми-допомога. Ми підтримуємо одне одного, а це підтримує наше життя.

Завдяки словам того чоловіка, усі українці та українки постали переді мною, як мешканці одного будинку, що прямо зараз зібрались в одній невеликій кімнаті. Мало хто знає одне одного, але ми всі сидимо поруч та пропонуємо свою допомогу та тепло, тому що ми-жителі одного й того ж будинку, адреса якого-Україна…