Корнюхіна Олександра, ІІ курс, ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання — Ладиженська Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У перший день війни, зазирнувши в телефон і прочитавши, що ми сьогодні залишаємося вдома у зв’язку із запровадженням воєнного стану, я була спокійна, бо вважала, що це чийсь дурний жарт. Доки не спитала батьків, які були у сум'ятті. Що дивно, мене почав охоплювати не страх, а обурення.

Бабуся, в свою чергу, махнула рукою в бік вікна. Виглянувши туди, я побачила велику чергу на бензозаправці та купу людей з валізами.

На моє нерозуміння дорослі відповіли, що це триває з 4-ої ранку…

На годиннику близько 13-тої години, а на вулиці немає такого вже звичного шуму автомобілів та голосу дітей на прогулянці.

Сусідка запропонувала разом сходити до магазину, бо вкупі не так лячно. Я, залишаючись спокійною, сприймала все, ніби в кіно.

Але мій спокій швидко похитнувся. Це сталося після першого вибуху.

Після першого шоку я зрозуміла, що це реалії сьогодення. Життя почало рухатися як швидка річка, яку було неможливо вгамувати. Перебуваючи в постійному стресі та страху за себе та своїх рідних, люди почали потроху адаптуватися й приймати рішення. Звичайно, були й ті, хто не зміг такого витримати…

Щоразу, коли за вікном проїжджали танки, моє серце тремтіло.

Було дуже страшно, бо не знаєш, що на тебе чекатиме далі. А далі були літаки, ракети, вибухами яких збивало з ніг, уламки за вікном… і постійний стрес.

Люди впевнено та швидко почали допомагати одне одному. Волонтерський рух вийшов на нечуваний досі рівень. А відвага наших героїв вражає і досі.

Усіх проінформували про те, як поводитися у різних небезпечних ситуаціях. Також проводили практикуми щодо надання першої медичної допомоги постраждалим та багато іншого…

Поступово, день за днем, я почала ніби одужувати. Розмови з батьками, прогулянки з друзями, звичайна рутинна робота ставала більш значущою, ніж просто момент побутового життя. Це рятувало. Давало сили триматися.

За цей час я побачила людську природу з різних боків. Це було відчуття єдності та незламності, що раніше так яскраво не відчувалося.

Ми, як народ, змогли об’єднатися проти спільного ворога.

Щоразу, коли я бачу новини про нове горе, то відчуваю той біль постраждалих як свій особистий. Спочатку я дивувалась, як незнайомі люди можуть водночас стати родиною, але згодом зрозуміла, що їх об'єднує спільна мета та спільний біль, наприклад приліт у дім твоїх друзів, сусідів, просто співвітчизників. Загибель захисників на фронті – це постійний неминучий біль нас усіх.

Українські прапори на кладовищах займають уже такі великі площі, що від самого погляду стає моторошно.

Мій шлях упродовж цієї 1000 днів був нелегким, та в той же час він навчив мене, що не все є тим, чим здається на перший погляд. Я стала більш вдячною. Я ціную звичайні речі, такі як просто прокинутися вранці поруч зі своїми рідними. Також я почала бачити оптимізм навіть там, де його немає.

1000 днів війни – це шлях до розуміння сили духу, цінності миру, волі, єдності. Мій шлях ще триває, але я точно знаю, що скоро він завершиться і ми знову будемо жити у спокої у своїй незалежній Україні.

Нехай для всіх ми будемо прикладом єдності та незламності народного духу.