Для Лариси немає нічого гіршого, ніж життя в окупації. Виїхавши з великими труднощами на вільну територію України, вона плакала від щастя 

Наш дім – на центральній вулиці. Російська техніка йшла через Токмак колонами, і це було моторошно. Ви навіть не уявляєте – наскільки. 26 лютого у нас було зруйновано все: не було ні електроенергії, ні води, ні зв'язку телефонного, ні інтернету. 

У мене потекли всі морозилки. Я купляла м'ясо, четверту частину свині, і в морозилці все це потекло. Світла не було, ми в темряві сиділи. Єдине, що тоді було, – газ. А зараз його вже немає місяці чотири. Чоловік тоді ходив і шукав, де купити хоча б хліба. Ми не готувалися до війни. Не заготовляли борошно, вдома було тільки пару кілограм. От, чоловік приходить о десятій годині додому й каже, що хліба йому не вистачило. Привозять 20 буханок - своїм залишають. А ми були без хліба. Смажили коржики з висівок. 

Не було нічого в магазинах. У мене все було, але спливло, як то кажуть. Не мали ні хліба, ні туалетного паперу. Як виявилося, усе дуже швидко закінчується. 

В окупації ми ходили під дулами автоматів. Куди б ми не йшли, бачили окупантів із автоматами. Це дуже страшно. І коли вже стало дуже моторошно, мої діти вирішили виїжджати, і я погодилася. А чоловік залишився стерегти хату, бо зараз окупанти там заселяються в людські хати. 

Серед сусідів – купа зрадників. У них окупанти дізнаються, хто любить свою країну, а не їхню, і автоматами змушують наших людей їхню батьківщину любити. Виявляється, у нас такі є, хто здає людей. Тих, хто хоч щось не так сказав, забирають «на підвал». Багато людей не повиходили звідти. І ніхто не знає, де вони. А ще багато людей досі сидять по тих підвалах, якщо вони, звісно, живі. 

Там живуть мої сусіди, моя сестра, мої рідні, подруги і знайомі. Вони розказують про те, що там відбувається. Про цей «референдум» липовий, наприклад. 

Окупанти ходили по дворах і навіть паспортів не просили. От прописано в хаті п’ять людей - хтось один, якщо вийшов, проголосував за себе під дулом автомата – і все. «Любіть нас, будь ласка». А за решту, мабуть, проголосували самі окупанти. 

Найтяжче було покинути свою домівку, свого чоловіка. Ми дуже довго його вмовляли поїхати. Я й сама не хотіла, поїхала тільки заради дітей. Бо в мене дві доньки молоді, і я почула, що робиться в Київській області, та зрозуміла, що в нас може бути те саме. Онучці 14 років. Діти почали просити: «Мамо, давайте поїдемо кудись», але далі Запоріжжя я їхати не хотіла. Я люблю свою країну і хочу бути вдома, хочу залишатися на своїй території.

Я і хочу, щоб приїхав мій чоловік, і боюся цього, тому що це вже нереально. 

Згадую, що вдома було в перший день війни, як нас бомбили… Моя хата ходором ходила 26 лютого. І тут нас зараз бомблять. Щодня нас трясуть. 

Найстрашнішою була дорога. Було дуже важко налаштуватися. Ми їхали 17 годин. Нас ганяли туди і назад двічі чи тричі. Ми поверталися, їхали знову, і знову верталися… А потім поїхали кружними шляхами. Тоді вже всі почали так їздити. До речі, нам дорогу підказав один російський солдат. Сказав: «Ви ж можете нас об'їхати», - і нас декілька машин так виїхали. Я не кажу, що для мене вони хороші. Для мене вони всі погані. Але все-таки ця людина нам підказала, і декілька машин поїхали через села. І ми добралися. 

Ми раділи кожному клаптику української землі. Приїхали у вільну Україну і раділи, що ми вдома. Криком кричали, коли побачили наших солдатів. 

Ми плакали, але від радості, що ми на своїй землі. Не дай Боже нікому жити в окупації! 

Ми живемо тут серед людей, які не бачили війни. А той, хто не був в окупації, хто не був під обстрілами… Київ бачив трішки, а от на заході України ніхто війни не бачив. Коли нас засуджують, що бачте, мова в нас якась не така… Ми винні тільки в тому, що не там народилися. Ми любимо свою країну, хоч трішки не так розмовляємо. Але я люблю Україну більше, ніж усі інші. 

Перемога все одно буде за нами! Ви пробачте за мою мову. Я в Запоріжжі, і ось така вона в нас. Може, і неправильна, і не всім подобається, але ми так розмовляємо. Та ми перейдемо на українську. Обов'язково! Але хай дадуть нам час. Неважливо, як я розмовляю. Важливо, як я люблю свою країну. 

Я людина віруюча, ходила в церкву завжди. І найперше шокувала я сама себе. Я зрозуміла за цей період, іще будучи там, наскільки ми відрізняємося від них, наскільки я люблю свою країну. І завдяки тому, наскільки ми різні з росіянами, ми й переможемо.