Сьогодні 08.04.23 минув рівно рік, як ми були змушені покинути рідну домівку і переїхати в інше місто. З України виїжджати не хотіли. Під звуки вибухів діти намагалися робити уроки і навіть гуляти з друзями. Фронт наближався все ближче до нашого міста і чути це було неможливо. Взяла дітей, кішку, 2 валізи необхідних речей і поїхали евакуаційним поїздом до Львова. Це було правильне рішення, бо влітку від прямого попадання ракети в наш будинок, згоріла вся будівля. Тож повертатися нікуди. Діти важко переносять втрату, того, довоєнного життя.

Відношення людей мене шокувало. Коли ми виїжджали, люди останнє готові були забрати заради наживи, а коли приїхали, то з нами ділилися і допомагали хто чим міг. А ще, мене дивують і шокують батьки дітей, які не вивозять дітей з прифронтових і фронтових міст в безпечні міста, через страх і небажання батьків гинуть діти або становляться з інвалідністю і не тільки фізично...