Іващенко Влада, 11 клас, КЗ "Чугуївський ліцей №1 імені І.Ю.Рєпіна" Чугуївської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іващенко Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Люблю ранок…Люблю вранішній спокій… Ледь прокинувшись, чую посвист чайника… Матусині кроки… Відчуття захищеності, спокою зігрівають…Думки біжать самі по собі… Переносять в той ранок… Найстрашній в моєму житті.

Мій рідний Чугуєве! Хіба я могла уявити, що це старовинне затишне містечко, у якому пройшли безтурботні роки мого дитинства,  перетвориться на епіцентр людського горя й страждань.

Ранок 24 лютого 2022 року. Прокинулася від гучного вибуху. Мама стоїть наді мною з телефоном в руках. Хтось голосно верещить в трубку: «Війна! Аеродром!». Раптом знов потужний вибух! Мене наче скинуло з ліжка потужною хвилею. Я відчула, як закалатало серце, було таке відчуття, що наче воно існує само по собі.

Відтоді це гупання серця відчуваю щоразу, коли окупанти б’ють по Чугуєву.

Усіх подій, які траплялися щодня і були страшніше одна від одної, вже, мабуть, і не пам’ятаю. Вибухи. Паніка. Страх. Мамині питання до батька: «Що будемо істи? Де брати готівку?» І холод. Мерзенний, сковуючий , що проймає все тіло від голови до п’ят.

з братом в коридорі. Батькам так «спокійно». До пізньої ночі з соцмереж «виловлюємо» новини з фронту. Нічого не розуміємо. Мозок просто вибухає. Морок.

Пригадую довгі черги за хлібом (наш будинок розташований біля хлібзаводу). Лютий мороз. Люди стоять з дітьми годинами. Мабуть, прийняли рішення не розлучатися ні на хвилину. Мерзнуть, але стоять, бо треба щось їсти.

Десь у квітні мої подруги, які виїхали з батьками за кордон почали писати, як в них все класно, здорово. І тут мене «накрило». А я??? Чому я повинна залишатися тут і не знати, чи прокинусь на ранок? Чому найкращі роки свого життя я повинна просидіти в коридорі та ночувати в погребі? Істерика…Мама обіймає, заспокоює, пояснює, що вони з татом прийняли рішення: бути разом до кінця.

Про вибір, перед яким постало безліч сімей українців, Надія Дорофеєєва потім складе пісню: «Щоб не зійти з розуму, маємо бути разом ми. Ми, мов ті квіти серед зими, не зрозуміли, як вижили ми, але вижили!»

Весна. Травень. На вулицях міста порожньо. Раптом страшний гуркіт. Мить – уся родина біля вікна. Бронетранспортер, вщент набитий військовими, їде прямо по центральній частині міста. Батько коментує: «Мабуть, хлопці за цигарками до супермакета поїхали». В його голосі чую якесь тепло. Переглядаємося. Розуміємо одне одного без слів: радісно, бо це ж НАШІ!!! 92-а бригада!

Останнім часом я була переконана, що нічого не відчуваю. Зовсім. Ніби звикла до того, що коїться навколо.

На гучний сигнал тривоги не реагую: знаю, що в нашому місті спочатку буде «приліт», а потім – оповіщення. Тоді я вирішила, щоб пройшло це відчуття безвиході, сама щодня буду малювати в уяві новий щасливий день. Прокидаюсь. Відчиняю вікно. Впускаю новий день у свій світ. Я думаю (хоч, може,  це і банально), що він приходить до мене через вікно, поселяється в моїй кімнаті і виганяє мене з неї, кажучи: «Іди, живи, скоро перемога».

1000 днів війни. За цей безкінечно довгий, тяжкий період кожний українець пережив щось особливе, інтимне, про що ніколи й нікому не розкаже.

Відклалися в моїй пам’яті слова поета - воїна Сергія Жадана: "Просто  цей світ не може в собі вмістити такої кількості болю й такої кількості ніжності».

Щиро сподіваюсь, що ми дочекаємося того самого ранку – ранку нашої перемоги!