Самойленко Василь, 1 курс, Київський фаховий коледж туризму та готельного господарства

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юша Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів…. Хто б міг подумати у лютому 2022 року, що війна триватиме так довго? А чи коли-небудь мені спадало на думку, що можу опинитися у вирі найстрашніших подій, які відбуватимуться у моїй країні? Слово «війна» я зустрічав тільки у підручнику з історії. Та ось тепер буду говорити як людина, яка переживає найжахливіші моменти свого життя, розкажу про біль, зневіру, розпач, але разом із тим – про жагу до життя, вміння долати труднощі, знаходити у складні часи жмуток тепла, надії, гордості.

Початок був зовсім не таким, як я міг собі уявити. Глибока ніч чи ранок - точно не пам’ятаю. Єдине, що врізалося у пам’ять – крик дружини про вибухи за вікном.

Я взяв телефон і став гарячково перевіряти чати, щоб знайти відповідь на хвилююче питання – невже почалася війна? Відповідь була шокуючою: так, росія напала… Цей момент розділив моє життя на «до» і «після». Спочатку  почувався дивно та дещо дезорієнтовано. Що робити? Усе відбувалося так швидко й одночасно настільки повільно. Дивно, але першою ідеєю було піти до супермаркету за водою і продуктами. Як це непарадоксально звучить, але у ці миті усі рішення здавалися виправданими.

Ідучи до супермаркету, я все думав, що потрібно на роботу. Це абсурдне бажання робити те, що робив кожного дня, було єдиною ілюзією нормальності.

Моя  дружина була на межі паніки та думала лише про те, щоб поїхати до батьків. Вони живуть у Київській області, і це було більш безпечним місцем для її перебування. Але виїзд став справжнім випробуванням: вибухи навколо, страх у кожному русі. Я не міг заспокоїти її, бо сам відчував, як мене охоплює тривога.

Тесть і я ухвалили важке рішення – наші дівчатка мають покинути Україну та прямувати до родичів у Німеччину. Заправили авто, зібрали усе необхідне й відправили їх у дорогу.

Вони поїхали, а перший тиждень пройшов у страху та очікуванні новин. Але з часом ми з тестем зрозуміли: треба діяти. На вулицях почали роздавати зброю цивільним, тому вирішили приєднатися до тих, хто захищає Київ. Досі мене охоплює паніка, згадуючи, як стояв на проспекті В.Лобановського, коли ракета влучила у сусідній будинок.  Це відчуття наближення смерті неможливо описати.

У ті дні ми найбільше переживали за наших дівчат, які їхали розбитими дорогами. Кожна новина з їхнього шляху - це ковток свіжого повітря. Але дорога була небезпечною, і це постійно сиділо у нас у головах.

На щастя, нам не довелося застосувати отриману зброю - наш район залишався під контролем українських військових, і ворог сюди не дістався. Київ, який раніше був живим і галасливим, тепер виглядав, мов Сайлент Хіл. Порожні вулиці, закриті магазини, порожні заправки – ми їхали містом, і воно здавалось чужим, наче все, що було звичним, зникло разом із першим вибухом.

Згодом місто потроху почало оживати – на вулицях з’явилися автомобілі, відкрилися магазини, почали працювати кафе.

Але ні ми, ні наше життя вже не буде таким, як раніше. Українці змінилися назавжди. Ми стали сильнішими, навчилися радіти дрібницям. А гордість за ВСУ, вдячність країнам за допомогу, невимовну радість від звісток про звільнення нашої території, бажання донатити – це те, що відчуваю я протягом цих років війни.

Мрію про той день, коли зможу спокійно пройтися вулицями рідного міста, не думаючи про загрозу нових вибухів, не читаючи новин про чергові обстріли.

Ми ніколи не забудемо про тих, хто захищав нас ціною власного життя, про зруйновані домівки, мрії і майбутнє, яке стало іншим. Але попри все продовжуємо жити, тримаємося за надію і віру у перемогу. Адже кожен новий день, кожна усмішка і кожен крок вільною землею — це нагадування про те, що ми сильніші, ніж будь-яка війна. І коли моя держава стане мирною, ми відбудуємо наше місто, відновимо країну, зробимо її такою, якою завжди мріяли  побачити — вільною, квітучою і щасливою.