Конюхова Альбіна, 11 клас, Комунальний заклад «Пісочинський ліцей «Мобіль» Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пахуща Людмила Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Квітень дві тисячі чотирнадцятого року став кінцем мого дитинства. Мені було шість років, коли Росія порушила кордони моєї держави, мого рідного міста – Луганська. Війна розгорнулася на фоні революції Гідності та анексії Криму, ставши нагадуванням про важливість територіальної цілісності країни.

Для мене це було як грім серед ясного неба, що досі не закінчується.

Досі пам’ятаю, коли одним прекрасним липневим днем, читаючи книгу та перегортаючи сторінку за сторінкою, я чую грім, але ні, це якийсь удар чи вибух. Був збитий «Боїнг 777» біля Донецька, двадцять кілометрів від моїх рідних бабусі та дідуся. Мені сказали, що то був грім, але на небі не було жодної хмаринки, лише сіро-чорний стовп диму, що тягнувся, як тоді здавалося, до самого космосу.

Маленька я розумію, що це не так, то злочин, який забрав десятки невинних життів… Потім він забере ще більше, як дикий звір, що руйнує все на своєму шляху.

Я з батьками переїжджаю з міста до міста, із квартири на квартиру. Залишаю свою домівку, у яку ми заселилися менше року тому, залишаю свою першу школу, у якій моя улюблена вчителька, покидаю бабусю та дідуся, які піклувалися та виростили мене.

Перша наша зупинка - невелике місто Кремінне. Я йду в другий клас: нові друзі, нові враження. Ходжу на улюблену річку, де стрибаю у воду з містка, а потім пробую ловити рибу руками. Коли йду з бабусею до соснового лісу, то збираю разом з нею гриби.  Дитинство прекрасне… Але ні, не судилося, зараз від цього міста тільки руїни, у них ніколи не буде життя, щастя, дитячого сміху та радощів.

А може буде? Тільки трішечки пізніше, коли прийде час. Адже свій вибір зробила не тільки я, а й моя країна – шлях у Європу.

Наступне місто - Харків, а саме Салтівка. Я  рада: квартира біля ТРЦ «Караван», що здається мені неймовірним. Маленька я впевнена, що біля магазинів живуть тільки дуже заможні люди. Ми з татком обожнюємо їсти в нашому улюбленому кафе та гуляти біля озера, годувати хлібом качок. Але знову переїзд…

Ще одне велике місто, що приймає мене в свої обійми - Дніпро. У ньому розпочинається новий великий епізод мого життя. Знову новий клас: швидко знаходжу нових друзів, з якими і досі спілкуюся. Дніпро - надзвичайне  місто, там є все: парки, вишукані ресторани, великі торгівельні центри. Воно справляє на мене незабутнє враження.

У нашому дворі живе дівчинка Ліза, вона стає моєю найкращою подругою, яка розповідає мені багато нового.

Дві тисячі вісімнадцятий рік – мешкаю у Дніпрі, але знову переїзд, знову Харків. Тепер це прекрасне селище міського типу - Пісочин. Тут мої батьки купують великий двоповерховий дім, і саме тут я нарешті знаходжу справжню домівку. І знову нова школа, вже п’ята. Щирі люди ці пісочинці! Вони дарують мені свою любов.

Пісочин – неймовірний. Я закохуюсь у цей край, я нарешті можу заявити всьому світу, що Харків – моє рідне місто!

Але двадцять четверте лютого двадцять другого року, четверта ранку, моя мама заходить до кімната і говорить : «Алю, прокидайся, війна». І я думаю: «Боже, за що ти вибрав для мене такий складний шлях?»  Шість днів я проводжу зі своєю родиною у підвалі, і тільки тоді, коли починають летіти ворожі літаки, ми виїжджаємо. І знову переїзди: Дніпро, Умань, Хмельницький, Вроцлав, Краків, Львів – ті міста, в яких я живу.

У Львові я навіть сідаю за шкільну парту, де нові однокласники дарують мені підтримку та розуміння в такій складній ситуації.

Врешті-решт я повертаюсь до свого рідного Пісочина. Наш голова селищної ради, Олег Олександрович, як розумний господар, керує цим усім великим механізмом, дбає про комфорт кожного мешканця: парки, дитячі садочки, навчальні заклади. Ми асфальтуємо дороги, саджаємо квіти, дерева, забезпечуємо житлом переселенців, просто продовжуємо жити. Переходжу до своєї рідної школи, де мене знову вітають вчителі. Ось це мій шлях за свою Незалежність.

Біль розтинає моє серце, коли я розумію, що такі міста, як Кремінне, скоро перестануть існувати через постійні обстріли.

Багато моїх друзів вже ніколи не повернуться, а їм було всього по дванадцять чи чотирнадцять рочків. І я розумію, що не скоро зможу покласти квіти на їхні могили. Мені дуже боляче усвідомлювати, що моя квартира на Салтівці зруйнована вщент. Війна скоро закінчиться. Я впевнена в цьому. Інакше бути не може. І хай Бог дає ще більшої сили нашим військовим ЗСУ, що зараз на фронті. Я схиляю голову в пошані за їхню відвагу, за мужність, за героїзм. Вони воюють,  виборюючи для нас шлях правди та незалежності, щоб я жила і сотні таких як я. Щоб був наступний день, щоб віра в майбутнє не згасла ніколи.

Ніколи, чуєте,  люди, ніколи я не пробачу цей ніж у спину від «старшого брата», країни без імені, що «величається» Росією.

Прокляті мною до сьомого коліна! Хай знає весь світ : українська нація – непереможна, ми – нащадки вільних і чесних козаків! І цю кров, моєї згорьованої неньки-України, ти , «вєлікій» народ російський, не змиєш ніколи! Чуєш, НІКОЛИ!

Свій гнів і біль я передам майбутньому сину та доньці, онукам та правнукам, щоб запам’ятали, закарбували на скрижалях пам’яті цей жах. Яка вас, нелюди, мати породила? Чи, може, вовчиця..? Дайте НАМ ковток повітря  без сліз матерів та вдів, без танків, літаків, без свіжих холодних могил! Не стояла Україна і ніколи не стане на коліна!

Це – моя земля, моя держава! Я молюся за тебе, Ненько рідна! Наш шлях – Перемога, Свобода, Воля! Слава Україні! І пам’ять героям – вічна!