Андрєєва Ольга, I курс, група №48, державний професійно-технічний  навчальний заклад  «Острозьке вище професійне училище»

Вчитель, що надихнув на написання — Швець Оксана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке маленьке слово, а скільки в ньому болю, гіркоти, зла… Я народилася і виросла у мирній, мальовничій Україні. Про війну знала лише з книжок історії та розповідей старших.

Неодноразово чула неприємні спогади дідуся і бабусі, про те, як сім'ї їхніх дідусів і бабусь пережили жахливі події Другої світової.

На жаль, мені довелося стати очевидцем страшної війни.

Ця клята війна змусила мене переїхати з Харкова, де залишила частинку свого серця, і зараз мешкаю в затишному селі Хрінів на Рівненщині.

За останні 1000 днів війни моє життя пройшло через безліч випробувань, болю і втрат, але також і через моменти єдності, надії та незламності.

Кожен з цих днів залишив слід у моєму серці, формуючи нову реальність, у якій доводиться жити.

На початку війни, коли 24 лютого 2022 року пролунали перші вибухи, я відчувала, як земля під моїми ногами йде з-під контролю. Харків, моє рідне місто, стало ареною жахливих подій. Я пам'ятаю, як бомби падали на мирні квартали, руйнуючи життя та надії. Замість радісного звуку дітей на майданчиках, в нашому житті з'явився гул сирен і крики людей, що тікали в укриття.

Саме через страхи, я прийняла рішення виїхати з Харкова. Залишила не лише домівку, але й дорогих серцю людей, знайомих і те, що колись вважала своїм життям. Переїзд у Хрінів став новим етапом у моїй історії. Тут, у цьому тихому селі, я сподіваюся знайти спокій, хоча б на деякий час. Але навіть у Рівненській області, далеко від фронту, війна продовжує залишати свій слід.

Перше, що вразило мене у Хрінові, — це доброта місцевих людей. Вони відкрили свої серця та домівки для тих, хто, як і я, залишив все за собою.

Я зустрілася з іншими ВПО, ми ділилися переживаннями, тривогами та спогадами про Харків. Відчуття єдності допомогло мені не загубитися в новій реальності. Я розумію, що незважаючи на всі труднощі, ми можемо знайти підтримку один в одному.

Проте страхи залишилися. Кожного дня я чую новини з фронту, і серце обривається від думок про тих, хто залишився на війні, друзів, з якими не можу зв'язатися. Невідомість та тривога про майбутнє все ще супроводжують мене.

Я намагаюся жити далі, але спогади про рідний Харків мене ніколи не покинуть. Місце, де я виросла, стало символом втрат і болю.

Ці 1000 днів війни змінили мене. Я навчилася цінувати прості повсякденні дрібниці : спокійний ранок з чашкою чаю, спілкування з людьми, сміх дітей, які граються на вулиці. Я стала більш чутливою, оскільки всі ми переживаємо цю війну по-своєму. Ми живемо у світі, де кожен день приносить нові виклики, але ми повинні знайти в собі сили йти далі.

Ця війна навчила мене, що найцінніше в житті — це не матеріальні речі, а підтримка й любов, які ми отримуємо від інших. Ми — сильніші, ніж думаємо, і разом ми можемо подолати будь-які труднощі. Я сподіваюся, що з часом зможу повернутися до Харкова, до рідної домівки, щоб відновити те, що було зруйновано. Але поки що я залишаюся тут, в Хрінові, з надією на мир і щасливе майбутнє.

Віра в перемогу України — це те, що живе в наших серцях і запалює в нас силу, незважаючи на всі труднощі. Кожен з нас має свою історію, своє переживання, але всі ми об'єднані спільним бажанням — жити в світі, вільно дихати і гордо носити ім'я українця.

Сьогодні, коли країна переживає важкі часи, ця віра стала ще сильнішою. Ми бачимо, як наші захисники стоять на передовій, демонструючи неймовірну мужність і відвагу. Їхня рішучість і готовність боротися за нашу свободу надихають нас, дають сили і впевненість, що ми здатні перемогти.

Я вірю в перемогу, бо знаю, що ми боремося за справедливість, за свою землю, за наше майбутнє. І хоча шлях до перемоги важкий і тернистий, але я знаю, що разом ми подолаємо всі випробування.