Мельниченко Олександра, 5 клас
Ліцей №2 ім. Л.Х. Дарбіняна
Вчитель, що надихнув на написання есе: Потаніна Інга Анатоліївна

Війна. Моя історія

Ще недавно, граючись з друзями у «війнушки», я навіть не могла подумати, що буду писати про таке, що це буде насправді, що це буде в моїй рідній країні. Я з тривогою згадую той день – 24 лютого. Ранок ми зустріли в напруженні та страху. Я з старшою сестрою прокинулися, мама була дуже схвильована, тата не було вдома. Матуся сказала нам, що до школи ми сьогодні не підемо, тому що почалася війна. Для мене це слово було незвичне, незрозуміле. Я знала про війну тільки з розповідей рідних та переглядаючи кінофільми по телебаченню. У перший же день ми зібрали найнеобхідніші речі в тривожні валізи. Тато пішов у тероборону захищати наше місто. Скрізь були блокпости. У магазинах, аптеках були черги, люди все розкуповували. У дорослих була паніка. До нас з Києва приїхав брат мого тата, тому що в там уже були вибухи. Сирени, літаки над головами, гучні звуки пострілів… Відбувалося щось страшне, те, що нам потрібно було пережити. Я добре пам’ятаю, як спускалися в підвал, сиділи там годинами, спали в одязі.

Найважчим періодом було те, коли одного вечора додому прийшов тато й повідомив, що нам потрібно виїжджати з міста. Мама постійно плакала. Ми зібрали дві валізи, і мій дядько нас відвіз у Львівську область до знайомих. З нами ще поїхала сусідка з двома дітьми. Нас шестеро жило в одній кімнаті.

Люди, які нас зустріли, були дуже привітні, добрі, вони допомагали нам усім, чим могли. Принесли нам матраци, постіль, ми спали на підлозі, бо ліжок усім не вистачало. Коли їхали з рідного дому, то не думали, що нас чекатиме там. Як будемо жити в чужому місті, що їстимемо, що вдягатимемо? Головне, щоб було тихо та безпечно.

Мама допомагала нашій знайомій торгувати в магазині, а ми, я і сестра, навчалися онлайн. З нетерпінням чекали маму з роботи, вона завжди приносила нам щось смачненьке, щоб нас порадувати, відволікти від того, що відбувається у країні. Удома, у рідному Коростишеві, залишилися тато, дядько та наш котик Оскар. Ми дуже сумували за домівкою, будучи далеко від дому, і тепер я чітко зрозуміла, яке все вдома близьке й найкраще. Моя кімната, моє тепле ліжко, мої улюблені іграшки, книги, мої друзі – як мені їх не вистачало. Я навіть не можу це передати словами. Кожного ранку, коли я прокидалася, то хотіла почути слова: «Війна закінчилася, можемо повертатися додому».

У квітні наші війська повністю звільнили нашу область від окупантів, тато приїхав по нас. Для нас це було щастя без меж.

Після цих подій моє життя змінилося, я подорослішала, але не впала духом, а стала сильнішою та загартованішою.

У кожного з нас є своя непроста історія, яка сталася вранці 24 лютого. Ці історії нас поєднують, але ми всі віримо, що Перемога скоро настане. Українці – незламний народ, ніякому ворогу не зламати український дух, не зламати наше прагнення до волі.