Єлізавєта, ліцей інформаційних технологій № 79 імені Бориса Патона Печерського району м. Києва

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Не спиться, хоч надворі вже глибока ніч. Примружую повіки, та не допомагає. Сон не йде. Навкруги пітьма, чорнота. В ній ховаються речі, а у прямокутних вікнах не видно саду, ставка, далекого лісу, лише на темному небі цяточки зірок.

Тривожні думки наповнюють свідомість, адже вже тисячу днів живемо в жорстоких обіймах війни, яку нав’язала нам «старша сестра», сусідня Росія. Але чому «старша сестра»? Адже,

Київська Русь вже була могутньою і величною державою, ні про Росію, ні про Московію, що з’явились серед лісових хащів та боліт, навіть і гадки не було.

Це вже значно пізніше Московія стала Росією, вкравши у нас цю красиву назву, ставши нашою сусідкою і загрозою на століття.

Пам’ятаю той страшний ранок 24 лютого 2022 року, який розбудив мене, мою родину, усіх киян і всю Україну страшною звісткою. Війна!!! Ми всі заціпеніли від болю і страху, а я почувала себе як надірвана струна. За що, чому?! Адже ми були такі щасливі! А як же мої мрії і плани? Мама, як могла, втішала мене. А в голові чомусь раптово почали роїтися слова: « ворон, не кружляй над нами, не віщуй нещастя і біди».

Та навіщував ворог біду: тисячу днів тому рашистський солдат переступив межі нашої держави, несучи на квітучу землю України насилля, вбивства, пожежі, стираючи з лиця землі села і міста, знищуючи школи й лікарні, пологові будинки, музеї й театри, житло громадян, заводи й фабрики, електростанції, греблі ГЕС, порти й вокзали.

Тисячу днів насильства, наруги, звірств. Свідки цього – Буча і Маріуполь, Харків і Херсон, Суми й Одеса, Запоріжжя й Полтава, і…

А скільки похоронок, скільки полонених, скільки материнських сліз і горя, скільки нахабно викрадених і вивезених в Росію українських дітей, скільки евакуйованих, емігрованих за кордон. Виїздили подалі від війни і ми з мамою. Майже рік проживали в Болгарії, і вже рік, як повернулися до себе на Батьківщину, але не в Київ.

Серце обливається кров’ю, коли проходжу мимо місцевих цвинтарів і бачу, як розвіваються жовто-блакитні стяги на могилах Героїв, що загинули захищаючи мене, свою сім’ю, всю Україну від ненависних рашистів.

Відразу, з самого початку війни, стали на захист своєї неньки-України випускники мого Ліцею.

Це Кирило. Усі називали його Сєвєр. Він не був, що називається «легкою, зручною» дитиною… Надзвичайно непосидючий, активний, іноді неслухняний… Але дуже добрий і великодушний. У нього завжди було багато друзів, з якими він проводив час не лише в школі. Поруч із ним ніколи не було спокійно, але завжди було яскраво і весело.

Після загибелі Кирила його друг написав: «Ти завжди виблискував, немов північний сніг… Яскравішої людини я не знав…

Ти назавжди залишився в моєму серці таким, як ти мріяв – молодим, красивим, коханим і закоханим…» Таким Кирило назавжди залишиться в нашій пам’яті.

Це Ярослав – випускник Ліцею 2013 року, який з перших днів навчання був постійним, незмінним лідером. Найкращий у навчанні, у спортивних змаганнях, найкращий ведучий шкільних заходів, переможець районних олімпіад, лідер учнівського самоврядування. Шкільна сцена стала сходинкою до кар’єри артиста. Цвіт нації! Гордість Ліцею! Та нові перспективи, мрії й плани на майбутнє обірвала війна. До рідного міста Ярослав повернувся на «щиті». Ми завжди пам’ятатимемо нашого Героя – щирого, розумного, талановитого, товариського хлопчика з добрим і відкритим серцем.

Врешті-решт війна закінчиться, прийде жадана перемога, відбудуємо Україну як величний храм! І постане вона вільною і незалежною, а потім гордо й величаво засяє на увесь світ.