Тамара Миколаївна не могла виїхати з Оріхова в перші дні війни, бо продовжувала працювати в лікарні. Поштовхом до від’їзду стало влучання снаряда у двір, від якого її мама отримала контузію 

Мені 59 років. Разом з 83-річною мамою я жила в Оріхові Запорізької області.

Після того, як наше місто почали обстрілювати, два тижні не було ні води, ні світла. Ми під обстрілами бігали по місту й шукали, де б зарядити мобільні телефони, щоб хоч родичам подзвонити.

У Маріуполі загинув мій брат, про якого ми нічого не знали за выдсутності зв'язку. Дякуємо добрим людям, які передали нам цю трагічну звістку і сказали, де він похований.

2 травня до нас у двір прилетів снаряд. Внаслідок цього зруйновані господарчі споруди й частина даху. Від вибуху маму контузило. Ми чотири години сиділи в підвалі й чекали, поки закінчиться обстріл. Було страшно. Думали, що ні нам, ні сусідам не вдасться вижити. Втім, пощастило залишитися в живих. Вранці 4 травня ми виїхали до Запоріжжя. Нам дуже допомогла моя племінниця. Вона домовилася за наше проживання. На новому місці нас добре зустріли.

Я працювала в лікарні. Не могла залишити роботу й виїхати раніше. У нас на лікуванні перебували не тільки цивільні, а й військові, тому що фронт був поряд. Лікарню закрили після того, як окупанти влучили в неї. 

Ми приїхали в Запоріжжя, бо тут живе рідна племінниця. Та й їхати кудись далеко немає бажання. Сподіваємося на краще. Мамі 83 роки - вона б не витримала довгу дорогу. Сюди нас привезли знайомі. Ми навіть забрали з собою нашого маленького песика. Він член нашої сім’ї – ми не могли його залишити. 

Найбільше шокувала сама війна, а також те, що окупанти зробили з нашим містом. Це просто жах! Нам нікуди вертатися, бо в Оріхові все розбите. Однак чекаємо на перемогу. Знаємо, що наші хлопці борються, і віримо, що зброї їм дадуть більше і вони виженуть ворога з нашої землі.  Зараз нічого не хочеться – лише миру.