У перший день війни я була за кордоном, а чоловік із дітьми - вдома. Вони збиралися до школи, вже майже на виході були, коли мені подзвонила класна керівниця і сказала, що в Харкові стрілянина і війна почалась. Я сказала про це людям, які зі мною жили. Вони аж підскочили - ніхто не очікував такого. Ніхто не міг додзвонитися своїм родичам, усі панікували, ніхто не знав, що робити. Коли я своїм додзвонилася, мені сказали, що в них усе тихо і вони не чують нічого. А вже з дев’ятої ранку все стало чутно дуже сильно. 

У мене був квиток з Польщі - я через три дні від початку війни мала приїхати до України. Потім я пішла здавати свій квиток. Із чоловіків дуже багато хто хотів приїхати до нашої країни на допомогу, але не було стільки квитків. Я здала свій квиток, і через півтора місяця, коли вже пройшли всі черги, коли чоловіки виїхали, у мене вийшло приїхати до родини. 

Ми були вдома. Коли туди прилетіло, то ми просто підскочили, а діти попадали з ліжок на підлогу – така була ударна хвиля. Тоді ми вирішили поїхати. В селі почали спати ночами і приходити до тями.

Ми не звертаємо уваги на тривогу, не бігаємо до сховищ, просто діти живуть і граються під наглядом дорослих. Тоді дітям набагато легше. 

Якщо звертати увагу на кожну тривогу, то починається паніка, діти починають нервуватися, дивитися, де і що летить, і життя в них нормального немає. Намагаємося жити звичним життям. 

У мене бувало різне. Ми з дітьми виїжджали з міста, а чоловік був на роботі й не міг нам допомогти. У нас було багато речей, а машини, щоб підвезти, не було. І тут зупинився чоловік і запропонував допомогу. Підвіз, усі речі завантажив, а потім допоміг їх винести. Сказав: «Якщо буде потрібно, то звертайтеся». Такого я в місті раніше не зустрічала. А як у село приїхали, то всі нам допомагали: хто речами, хто харчами, хто меблі дав. Ось так і живемо. 

Мрію, щоб ми були вдома і щоб більше не доводилося нікого втрачати.