Мєрна Софія, 1 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Броварський професійний ліцей" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Висовень Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок, 6:30. 23 лютого 2022 року, середа. Збираюся до школи. Перша фізкультура, головне – не забути форму. Після уроків біжу до художньої студії на заняття з живопису. Завтра йду до подружки Каті на День народження. Хвилююся. Ось вже й спати треба лягати, але заснути не можу, ще й мама з бабусею щось обговорюють, немов почулося слово «війна»… Та ні, мабуть, здалося.

24 лютого 2022 року, четвер, ранок. Планувала вирушати до школи, як мама приголомшила: «Доню, Київ бомблять, рашисти наступають. Нікуди  сьогодні не йди. Я на роботу. Люблю тебе!».

Бабуся поспіхом збирає якісь речі. У цій метушні чуємо стрілянину і вибухи. Тремтять коліна. Декілька хвилин стоїмо непорушно, прислухаючись до моторошних звуків за вікном. Аж раптом все припинилося, навкруги цілковита тиша. Підходжу до вікна, місто наче вимерло. Несподівано тишу перериває потужний вибух, будинок хитнуло. Страх паралізував усе тіло, дзвонить телефон, а я не можу вимовити жодного слова. За вікном чую сирени «швидкої».

Прийшовши трохи до тями, беру слухавку, чую наляканий голос мами: «Доню, як ти? Хутко  йдіть з бабусею до підвалу. Російський снаряд влучив у багатоповерхівку поруч з продуктовим магазином. Доню, розумієш?! Це звичайний житловий будинок, де за кілька секунд назавжди обірвалося чиєсь мирне життя. Доню, ховайтеся. Я скоро приїду.»

З бабусею ми дійшли до укриття. В нас старенька «хрущовка», підвал маленький, людей забилося пів підʼїзду. Збиралися просто «перечекати», хоча ми на Луганщині дуже добре знали, що таке війна ще з 2014-го. Вибухи ставали сильнішими, будинок ледь тримався. Як виявилося, деякі сусіди – переселенці з Луганську, у 14-му переїхали до нашого  міста, рятуючись від війни. З роботи повернулася мама, повідомила, що російський боєприпас не оминув і продуктовий, що знаходився поряд з лікарнею, в якій вона працювала. На щастя, всі вижили, однак магазин майже вщент згорів.

Підніматися в квартиру стало страшно, у сусідньому будинку артилерія окупантів знищила майже весь підʼїзд.

Чутно було крики людей, благання витягнути з квартир, охоплених полумʼям. Обстріли з поодиноких перетворилися у шквальний артилерійський вогонь. Потроху починала закінчуватися їжа, ми ділилися між собою тим, що у кого було. Найсміливіші виходили на вулицю за гуманітаркою.

Окупанти продовжували майже безперервно гатити по житлових будинках, зникло світло, а потім і газ, почалися перебої з інтернетом.

У підвалі  ми просиділи майже три тижні. Коли не було що їсти, відкривали навіть «прострочені» консерви, дивом не отруїлися. Згодом сусіди зробили біля підʼїзду саморобну піч і по черзі на ній готували. Звісно, про делікатеси мови не було, раділи, коли вдавалося хоча б кашу зварити.

Одного разу приготувати простеньку їжу на імпровізованій кухні вирішила я.

Цей день запамʼятала на все життя: тільки нахилилася над казаном, як над головою пролетів снаряд, інстинктивно я впала на землю, сховала голову і закрила вуха. Він влучив у наш будинок, здійнялася пожежа, згоріла наша квартира на п’ятому поверсі. Щойно її загасили, ми піднялися додому. Від нашої затишної трикімнатної квартири залишилися лише обвуглені чорні стіни, повністю вкриті кіптявою.

Мама з бабусею плакали безупинно. Цей обстріл став для нас фінальною точкою, залишатися було вже неможливо, ще й бабусині ліки у місті закінчувалися.

Гуманітарні коридори під час режимів тиші дали нам змогу евакуюватися. Хто б міг подумати, що все наше життя (моє, мами і бабусі) поміститься у дві валізки. В евакуаційному автобусі було тихо. Ми їхали в нікуди…Першим прихистком стало місто Дніпро, звідти вирушили до Броварів.

І досі уві сні бачу рідну Луганщину. Прокидаюся, а подушка волога від сліз. Часто дивлюся сімейний альбом, добре, що прихопили його з собою. На світлині – я, мама, бабуся. Ми усміхнені й щасливі… Час, коли ще не було війни.

Я мрію, що колись повернуся у звільнений Сіверськодонецьк, побачу до щему знайомі вулиці, улюблені місця, зустрінуся з друзями. І моє рідне місто, таке відважне і нескорене, зустріне мене та огорне своєю любов’ю, теплом і надією.