Я з Херсонської області, з села Потьомкине. Працював кранівником у Києві. У зв’язку з війною залишився без роботи. 

До нас у село зайшли люди з білими пов’язками. Ми їх бачили здалека. Вони стріляли по воротах. Потім поїхали два танки. 

Бомбардування були щоденні. Міни лежали, орки ходили по селу. Ми у шоці були від того, що відбувалося. У погребах люди ховалися, а ми були в будинку.

Не було ні світла, ні газу, ні водопостачання. Ми ходили в парк, коли в орків була «обідня перерва», і рубали дерева, щоб розтопити пічку та приготувати поїсти.

Вони то випускали, то не випускали. Потім сказали, що є проїзд. Ми вибралися на Великдень, у меншої дочки якраз був день народження. Потрапили до Зеленодольська. Там зареєструвалися в поліції, і нас привезли до школи. 

З нашим селом зараз немає зв’язку. Ми їздили речі забрати - там розбомблено все. Трохи стін залишилося, речі деякі лежать. Грабують усе свої ж мародери. Залишилися ми без будинку.

Діти навчаються онлайн, тільки в однієї дитини телефону немає. Купили, а виявилося, що він крадений. Поліція забрала мене, бо подумали, що то я вкрав. Я показав, де взяв. І телефон віддав, і гроші на вітер викинув – більше трьох тисяч. Дочка поки з моїм навчається. Якось будемо далі жити, падати духом не збираємося.

Думаю, війна закінчиться скоро, але не знаю, коли точно. Бережи, Боже, наших хлопців! Думаю, скоро вони виженуть орків із нашої країни. Усе відбудуємо, буде робота. Зараз я без роботи, бо тут кранівники не працюють.