Шафєєва Каріна, 11-А клас, Кам'янець-Подільський ліцей №13, Хмельницька область

Вчителька, що надихнула на написання есе – Романюк Лариса Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого – переломний момент у житті українців. З цієї миті кожен з нас вимушений вчитись пристосовуватися до нових реалій. У перший день усіма заволоділа паніка: ми масово робили закупи продуктів, палива та води, довжелезні черги тягнулися аж на вулицю. Тепер сирена – буденність, а інформаційні канали в соціальних мережах завжди закріплені вгорі. Мене переповнювало почуття нерозуміння, що робити далі, як пристосуватися до нового життя. Але з часом постійна загроза та повітряні тривоги стали звичними. Ми всі звикли, як би сумно це не звучало. І кожен з нас знайшов свій шлях, як виживати у війні, що триває вже 1000 днів.

Війна змусила не планувати, а діяти спонтанно та рішуче.

За ці дні я змінилась кардинально. Довелося відмовитись від щоденного графіку та підлаштовуватись під ситуацію в країні. Багато речей просто втратили сенс. Наприклад, похід у кінотеатр чи в кав’ярню втратив свою актуальність. Краще витратити цей час та кошти на допомогу Збройним Силам України. З початком повномасштабного вторгнення я докладаю максимум зусиль, щоб добродіяти на благо наших воїнів. Проводяться благодійні концерти, аукціони, майстер-класи, де я беру активну участь. Але і важливо не втрачати душевну рівновагу, не зруйнувати свої внутрішні почуття.

Мій шлях – це постійний пошук нових сенсів.

Життя змінюється, як тільки змінюються його умови. Війна показує не лише негативні сторони, а й позитивні: навчає нас єдності, незламності духу, здатності співчувати та допомагати, бути поруч у найскладніші моменти. Волонтерство тепер не лише обов’язок, а й особливий ритуал кожного дня українця.

1000 днів війни показали справжню єдність нашого народу.

Ми діємо, як суцільний механізм, де кожен виконує свою функцію. Хтось захищає наш суверенітет та незламність зі зброєю в руках, а хтось вирішує нагальні питання щодо надання військової техніки в офісі, дехто відбудовує економіку та освітню галузь, постійно вдосконалюючи систему. І кожен з цих «хтось» надзвичайно важливий у даній системі. І ми усвідомлюємо в цьому свою єдність та нероздільність. Навіть найменша дія могла врятувати чиєсь життя, принести комусь надію.

Не лише спільні дії з іншими допомогли сформувати мені шлях, а й моє особисте зростання.

Я навчилась бачити світ зовсім по-іншому, цінувати прості речі, на які раніше не звертала уваги. Тепер довоєнне життя без сирен та тривог, без новин про вибухи та загибелі Героїв здається нездійсненною мрією. Ми навчились бути сильнішими, витривалішими, не здаватись навіть у тих ситуаціях, що здаються безнадійними.

Війна навчила нас цінувати час, кожну хвилину свого життя.

Пристосувалися жити одним днем, адже відкладання на потім не має сенсу. Мій шлях через війну – це шлях від страху до впевненості, від почуття безвиході до рішучого пошуку різноманітних рішень. Я зрозуміла, що навіть у жахливій темряві є яскраве світло. У нашому випадку світло – це люди, які стоять пліч-о-пліч, наша спільна боротьба та прагнення до спільної мети – перемоги над жорстким ворогом.

1000 днів війни навчили мене, що навіть у найважчі часи є місце для людяності, надії та незламності духу.

Мій шлях триває, але я впевнена, що настане мить перемоги, тому що наша сила – у єдності та прагненні жити у вільній, незалежній державі.