Костянтин Володимирович не виїхав з Єнакієвого навіть під час обстрілів, залишився добровольцем на заводі, щоб обслуговувати бомбосховище. Зв’язок із рідними в той час майже втратили. Щоб зателефонувати дружині й дочкам, доводилося підніматися на верхівку доменної печі. Пізніше обстріли стихли, і сім’я змогла возз’єднатися. Однак через коронавірус і закриті блокпости Єлісєєви знову опинилися в розлуці.
До 2014 року я вважав себе абсолютно щасливою людиною. У мене була престижна робота, я виховував дочок, робив ремонт у квартирі. Із дружиною будували плани та з надією дивилися в майбутнє, яке незабаром виявилося не таким безхмарним, як хотілося. У місто прийшла війна, почала їздити військова техніка, з’явилися озброєні люди, навколо міста поставили блокпости й обмежили пересування.
Посеред літа Єнакієве вперше обстріляли з «Граду». Завод був зупинений, співробітників відправили додому. Працювати залишився тільки черговий персонал, серед добровольців був і я.
Уже за тиждень думав, як відправити свою сім’ю в безпечне місце. Адже в місті почалися активні бойові дії: гуркіт канонад, усе частіше снаряди потрапляли в житлові райони. Від кількості жертв серед мирних жителів холонула кров у жилах.
Мої рідні виїхали з міста 8 серпня. Я залишився обслуговувати бомбосховище при заводі. Так як нас було мало, я практично жив на роботі, щоб забезпечити цілодобове чергування. Протягом серпня я не бачив ні сусідів, ні рідних, а моїми співрозмовниками були тільки колеги по роботі.
Новини отримували дозовано – інтернет практично не працював. А щоб поговорити з рідними, необхідно було піднятися на самий верх доменної печі, тільки там ловив зв’язок. Про колишнє безтурботне життя залишалися лише спогади.
Справжнім ковтком свіжого повітря стали події початку вересня, коли оголосили режим припинення вогню, і на деякий час обстріли припинилися. Повернулися мої рідні. Жах, розчарування й порожнечу від військових подій змінили теплі обійми з дружиною та дітьми.
За шість років проживання в місті бойові дії доводилося бачити багато разів. Але була подія, яка досі залишилася в пам’яті. У грудні 2014 року була потужна перестрілка. Гуркіт стояв такий, що посуд підстрибував у серванті, а в школі й житлових будинках неподалік розбилися вікна. Було страшно, тому що не знали, чого очікувати цієї миті.
Через ситуацію в місті значно скоротилася зарплата, а щоб зняти її, потрібно було виїхати на підконтрольну Україні територію. Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше – їжу. Молодшій доньці на той час було два роки.
Нам дуже допомогла гуманітарна допомога від Фонду Ріната Ахметова. Одноразово також отримували продуктові набори від Червоного Хреста. Чесно, коли немає грошей, і ти розумієш, що твої діти на межі голоду, дякуєш за будь-яку допомогу. Війна багато в чому об’єднала людей. Загартовані загальним горем, багато працювали до пізньої ночі й допомагали розвантажувати машини з провізією.
Восени 2019 року на роботі почали затримувати зарплату. Рішення переїхати приймалося швидко. Я просто сів на мотоцикл і приїхав до Маріуполя. Працевлаштувався на комбінат «Азовсталь». Того року лютий був теплий, кожні вихідні я міг їздити до дружини й дітей. Вирішили, що в травні вони також переїдуть до Маріуполя. Але нам судилося знову переживати розлуку. Через пандемію коронавірусу закрили блокпости.
Побачити моїх улюблених дівчат мені вдалося тільки в кінці червня 2020-го. З упевненістю можу сказати, що шість років війни я пережив легше, ніж чотири місяці розлуки з улюбленими людьми. Через закриті блокпости досі я не можу побачитися з батьками й середньою дочкою, які залишилися в Єнакієвому.
Сьогодні я відчуваю себе у відносній безпеці. Адже в рідному місті, де пройшла велика частина мого життя, досі не настав мир.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
