Родина з трьома дітьми натерпілась страху під обстрілами у Пологах. Коли їм, нарешті, вдалось виїхати, найважче було знайти житло у Запоріжжі. З усім іншим допомогли волонтери
Ми з міста Пологи, нас п'ятеро в родині: я, чоловік і троє дітей. У перший день було в нас тихо, нічого не віщувало біди, а потім ми почули вибухи, стали військові машини їздити, танки. Кругом дуже сильно вибухало, і ми змушені були спуститися в погріб із дітьми. Ці вибухи дуже довго тривали, по чотири-п’ять годин не спинялися.
У нас дуже довгий час ні світла не було, ні води, ні зв’язку. Потім відновили світло і воду, але знову все почало зникати, тому що вибухи не припинялися. Руйнували будинки, було страшно виходити на вулицю.
Вибухи шокували. І те, як поводилися російські окупанти: грабували магазини, ставилися до нас, як до тварин. Це найбільше шокувало. Їм було байдуже, чи це літня людина, чи дитина, чи жінка.
В нас були запаси їжі. А воду набирали в тих, у кого були колодязі, свердловини. Оскільки не було світла, то в кранах води не стало. Ліків не вистачало, особливо дітям. Через те, що ми постійно спускалися до погребу, вони постійно хворіли, і потрібні були медикаменти. Того, що в нас залишалося, більш-менш вистачило. А коли вже все почало закінчуватися і вибухи не припинялися, діти дуже плакали, були налякані – ми зрозуміли, що треба виїжджати. Уже не було сил там залишатися.
7 квітня ми виїхали з дітьми. Вибиралися дуже довго, але, дякувати Богу, змогли виїхати звідти. Ми дуже переживали за дітей. На кожному блокпості документи дивилися, чоловіка перевіряли, наші всі речі оглядали. Складно було дітям пояснити, що відбувається.
Коли вже виїхали в Запоріжжя, то були труднощі з пошуком житла. Тим паче, в нас сім'я чималенька. Та й дуже дорогою оренда стала. Благодійні організації допомагають і продуктами, і гігієною. Ми всім вдячні. Волонтери допомагали нам із продуктами, з пошуком простирадл, подушок, одягу. Ми не могли взяти з дому багато речей, тому я дуже вдячна благодійним організаціям за допомогу. Дітки в нас малі, і їм теж давали харчування, це дуже зворушило нас.
З роботою дуже тяжко, а чоловік ще й через стан здоров’я наразі не може працювати. Йому робили операцію на легені.
Зараз у дітей вже минулися істерики, коли вони прокидалися й плакали. Чують про війну по телевізору, але вже не лякаються так, як на початку, коли ми були вдома.
На мою думку, війна закінчиться нескоро. Хотілося б, звичайно, щоб хоч завтра. Мріємо повернутися у свою домівку, і щоб вона вціліла. Зараз наш будинок цілий. Віримо, що там буде Україна, що ЗСУ відвоюють наше місто.
