20-річна Валерія з Маріуполя 24 лютого планувала йти на роботу, потім – в зал, а далі – зустрітися з подругою. Але все змінила війна.

"Цей день для мене почався несерйозно і ще десь тиждень я не сприймала це, як щось дуже повномасштабне. Люди з Маріуполя вибухи почали чути ще десь в 2014 році і по окраїнах місто наше зачепило. Чомусь у мене була якась така асоціація, що, можливо, знов десь щось побахає, а нас не зачепить. І взагалі - Україну не зачепить".

Що все це серйозно, дівчина зрозуміла 9 березня. "До цього моменту ми знаходились в квартирі. Так як не було світла, не було вже газу, не було води - ми виходили на вулиці - готували там їсти на мангалах. Періодично ми ховалися в тамбурі, коли було дуже голосно. 9 березня папа почав розводити мангал, щоб приготувати нам їсти, а і ми чуємо якийсь свист, якийсь дуже дивний звук, і в цю хвилину ми просто падаємо на землю - я ще не встигла второпати, що відбувається. І вже друга хвиля - я знов падаю на землю, дивлюсь на маму, дивлюсь на тата - вони теж на землі.

Я не розумію що сталося, ми тільки чуємо як кричать люди, як люди плачуть, як вони вигукують імена своїх близьких. Це був перший авіаприльот в нашому районі. З того моменту ми почали жити в підвалі, в квартирі неможливо було знаходитись, бо з того дня почались постійні прильоти в центр...