«Чи повернуся я додому? Поки в мене відповіді немає»

Я — лікар вищої категорії й доктор медичних наук. У Донецьку упродовж багатьох років працювала доцентом кафедри загальної практики – сімейної медицини в медичному університеті імені Горького.

потрібно було бути в Міністерстві охорони здоров’я для підтвердження вищої категорії. Два квитки були куплені заздалегідь, щоб показати дитині красу Києва. Так і залишилася в цьому місті дотепер.

Я один раз поверталася до Донецька буквально на пару днів. Це було в кінці червня 2014 року. Взяла необхідні речі з думкою перечекати ситуацію та незабаром повернутися додому. А цей час вирішено було перечекати в подруги в Києві.

Коли ситуація прояснилася, я зрозуміла, що залишилася без роботи й додому повернуся не скоро. До того ж, війна розколола не тільки Україну, а й сімейні відносини. У такий непростий час я стала для свого 9-річного сина не тільки мамою, а й татом.

Одного разу, гуляючи Києвом, побачила ректорат Київського національного університету імені Богомольця. Вирішила піти на прийом до ректора, але її на місці не виявилося. У начальника відділу кадрів попросила електронну адресу, на який відправила своє резюме. Дивно, але буквально за тиждень мені зателефонували й запросили на співбесіду до Катерини Миколаївни Амосової.

Розповіла їй свою історію – вона запропонувала мені викладати в університеті. Я пояснила, що в мене немає можливості зараз поїхати й забрати трудову книжку, офіційно розрахуватися. Але вона взяла мене на роботу без цих документів. Тільки рекомендації від колег!

Зараз я викладаю терапію студентам. За нашою кафедрою закріплено три бази. Я обрала військовий клінічний шпиталь.

Мене, як і багатьох переселенців, мучить ностальгія за рідною домівкою. І, звичайно ж, я шалено сумую за батьками та друзям, які залишилися в Донецьку. Але поки не готова морально повернутися туди й жити в теперішніх реаліях. Чи повернуся я додому? Поки на це питання в мене однозначної відповіді немає.