Станчевська Кристина, учениця 10 класу Комунального закладу "Степногірська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сарана Ірина Вікторівна

Війна. Моя історія

До того, як усе почалося, я мешкала не так близько до кордону, тому війна для мене почалася з новин. Конкретної інформації я не знала, лише дивилась на схвильованих батьків. Саме тоді я зрозуміла, що життя стрімко змінюється не на краще, а я нічого не можу зробити. Тож я зіштовхнулася з тим, що ненавиджу більше за все — безсиллям. Адже що може дитина? Для фронту надто мала, як і для грошової підтримки.

У дитини немає права голосу, якщо батьки вирішать їхати за кордон чи в інше місто, я, звичайно, буду з ними. І якщо вони вирішать залишатись у зоні бойових дій, я буду сидіти під бомбами і підкидати монетку: на якому боці удача сьогодні?

Говорять, якщо ігнорувати проблему, то вона нікуди не подінеться.  І це так, але я все ж схильна її ігнорувати. Якщо я не можу щось змінити, я адаптуюся. Ми залишились у прифронтовому місті, адже батьки працюють у критичній інфраструктурі. Мій дім залишився у вогні.

До війни в мої довготривалі плани входило здебільшого навчання, то ж я намагаюсь продовжувати ілюзію нормального життя: вчуся, посміхаюся і насолоджуюся кожним новим днем.

Колись прочитала фразу: «Війна — це безумство, що змушує засумніватися у розумі людини…». Це найточніше описує події сьогодення. Де ви бачили нормального серійного вбивцю? Я чудово розумію, що українці змушені були прийняти це, адже вони захищають себе, свої сім'ї та країну в цілому. Але наскільки багато божевільних людей знайшлось у Росії... У який період часу і за яких умов сталося це масове божевілля? Ніхто і не помітив, не вилікував, не зміг завадити!

Моє ставлення до війни максимально негативне, мені страшно подумати, скільки людей помирає кожного дня, і за що? Всі війни починались через впливових людей. Кількох або навіть однієї. Величезні амбіції, бажання мати все і контролювати всіх - саме це зазвичай спричиняє війни.

Мені б дуже хотілося, щоб усі конфлікти вирішувались дипломатичним шляхом, без страждань цивільних, усього народу. На жаль, я розумію, що цього ніколи не буде. Люди завжди повторюють помилки минулого.  Але, якщо пофантазувати, було б непогано, замість убивств, грати, скажімо, в шахи.

Сьогодні, доки лунають вибухи, ми, діти, сидимо в кутках, коридорах, підвалах, на парковках і стараємось дихати, дихати, дихати… Завтра , коли вибухи трохи вщухнуть, ми встанемо, і підемо навчатися на інженерів, лікарів, будівельників і науковців… Післязавтра, коли вибухів не буде більше чутно, ми почнемо з усіх сил відновлювати нашу країну: проєктувати, будувати, лікувати, розвивати.

Ми, я і Україна, більше ніколи не будемо безсилими! І коли ми, втомлені, закінчимо відбудову і згодом комусь знову стане нудно – ми, замість убивств, гратимемо в шахи.