Нагорна Анна, учениця 9 класу Броварського ліцею №11 Броварської міської ради Броварського району Київської області, гурток «Джура. Козацька слава»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поджара Тетяна Аркадіївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року я прокинулася від шуму. Коли відкрила очі, то побачила маму, яка брала свій одяг, щоб переодягнутися після сну. Годинник показував пів на шосту ранку. Сон кудись зник, тому я не збиралася знову йти у ліжко. Тільки-но сіла у крісло  ̶  почула вибух.

Тоді я не сильно злякалася, можливо тому, що не до кінця прокинулася. Мене більше переповнювало відчуття незрозумілості.

Про те, що росія вторглася в мою країну, я дізналася від однокласників, що писали в шкільній групі. Звісно, що  була шокована, але не панікувала, бо розуміла, що цим нічого не зміню. Потім і тато сказав про це, а мама порадила одягнутися в зручний одяг, щоб в разі надзвичайної ситуації бути готовою виходити з дому. Далі ми ввімкнули трансляцію новин по телевізору, в подальшому це було основним джерелом інформації.

Школи нашого міста перейшли на вимушені канікули, тому моя мама- вчителька могла не ходити в школу на уроки, а виконувати роботу дистанційно. Але татові треба було працювати в місті. Мама не хотіла залишати тата, але в місті поблизу не було укриття, а на дачі був хоча б погреб. Тоді мама все ж вирішила їхати в село.

Я засмутилася, коли дізналася, що ми їдемо без тата. Хоча ми  з мамою не раз залишала його, я відчувала, що цього разу наша розлука буде довгою. Так не хотілося  їхати, але замість того, щоб протистояти цьому, просто змирилася. Я розуміла, хоч  важко  залишати дім, та на дачі безпечніше. Добре пам’ятаю, як ми від’їжджали. А саме, як прощалася з татом та з рідною домівкою, не знаючи коли повернемось. Це відчуття не можна описати словами…

На дачі мені не було нудно, я гралася з курми та з кішкою Муркою. Іноді вдавалося забувати про війну. Навіть в таких умовах ми змогли відсвяткувати мій день народження. Саме тоді 7 березня мені виповнилося 13. Моїм подарунком був торт з їстівними метеликами. Я була дуже рада тому, що в такий час вдалося зробити свято.

Проте вороги нікуди не ділися, а навпаки наступали. Близько 10 березня росіяни захопили село, що знаходилося біля нашого села. Звісно, що наші бійці протистояли нападникам.

Кожен день я чула від 10 до 20 вибухів різної сили. Це були звуки вуличних боїв. Таке страхіття продовжувалося близько 2 днів. Потім мама вирішила виїхати з України.

14 березня я, мама і двоюрідна сестра Марина вже були у Варшаві. Ми жили у мого рідного брата Романа. Він проживає там близько семи років. Востаннє ми бачилися 3 роки тому, він з певних причин не міг приїхати. До нього ми теж ніколи не приїжджали, тому було цікаво відвідати іншу країну, в якій я була вперше. Тут до нас дуже добре ставилися. Місцеві волонтери облаштували безкоштовний пункт видачі їжі та одягу для українців. Проїзд у транспорті був безкоштовним.

Всі люди привітні, добрі та співчутливі. Щоб відволіктися від невтішних новин, я з мамою відвідували якомога більше екскурсій. Але, звісно, не можна було забути все те жахіття, що відбувалося у моїй країні.

Вже на початку квітня, коли захисники нарешті відбили напад росіян на Київщину, мама хотіла їхати додому, але тітка відмовляла її. Вона казала, що в Україні досі небезпечно. Тому ми ще залишалися в Польщі. У кінці квітня сталося те, чого я найменше очікувала:  мого тата призвали до лав ЗСУ. Я засмутилася, бо розуміла, що він буде в небезпечних зонах. До того ж я звикла, що він майже завжди вдома і взагалі проводить зі мною дуже багато часу.

А тепер незрозуміло: коли і як ми будемо бачитись. Але згодом, опанувавши себе, я зрозуміла, що хто ж, як не мій тато буде воювати, захищати мене і мою країну. Після того я стала гордитися своїм батьком.

Після двох місяців перебування в Польщі ми повернулися на Батьківщину. Три  місяці розлуки з татом  ̶  мабуть, це був найдовший період, коли ми були не разом.

Загалом моє життя налагодилося. Я вже звикла до нових реалій воєнного часу, зокрема сирен. Зараз, як ніколи, надихнулася на навчання задля майбутнього України. Також беру активну участь у роботі козацького рою «Козацька слава».

Вся країна молиться за наших воїнів, за перемогу. Я приєднуюся до молитов і тримаю надію на скоріше завершення війни та повернення батька додому. Все буде Україна! Слава Україні та її героям!