Я зі Снігурівки Миколаївської області. Зранку мені подзвонила подруга. Вона була в лікарні. Сказала, що її треба забрати звідти, а доліковуватися буде вже дома, бо в нашу місцеву лікарню везуть поранених - почалася війна. 

На душі був такий смуток, страх! Але мені здавалося, що у ХХІ столітті не може бути такого, що цивілізовані люди спірні питання мають вирішувати за столом переговорів. 

Я згадувала 2014 рік, бо тоді теж було дуже страшно. Я спілкувалася з людьми, які виїжджали з Донецька, Луганська. Хотілося з ними розмовляти, щоб вони підказали, що робити в цій ситуації. Бо коли ти читаєш у книжці про війну – це одне, а коли сам таке переживаєш – це геть інше. 

19 березня росіяни зайшли в місто, і у нас уже о десятій ранку не стало ні води, ні світла. Але в нас на подвір'ї був колодязь, тому трошки було легше. Ми і з людьми водичкою ділилися до від'їзду. З електрикою теж було трохи легше у своєму будинку. 

Я працювала швачкою, і мені зателефонували та сказали, що треба вийти на роботу. Тут уже танки їздили. Ми ще тиждень пошили, а потім розійшлися по домах. Згодом не стало зв'язку та Інтернету. 

Телефони ми ховали, бо якщо військові знаходили, то або відбирали, або розбивали. А так – була можливість у когось від генератора зарядити й подзвонити рідним або домовитися з волонтерами, щоб вивезли дитину. З нами менша лишилася, а старша виїхала до Миколаєва після першого обстрілу. 

Ми місяць ще були тут, чекали на наших. Нам говорили, що треба трошки потерпіти – і нас визволять. Ми розуміли, що нам залишається тільки чекати. Але потім стало вже дуже моторошно. Виходиш на вулицю, а там тиша – ні пташки, ні собаки, ні людини. Усі почали виїжджати. 

Було тихо на вулиці, і було страшно йти до магазину або до куточка, де видавали хліб. Бувало таке, що ти вийдеш із самого ранку, займеш чергу, простоїш весь день на холоді, а автобус потрапив під обстріл і до нас не доїхав. Або доїхав, але пізно, коли люди вже розійшлися по домівках. 

Нам же комендантську годину встановили до п'ятої вечора. До того ж, по вечорах росіяни завжди влаштовували обстріли, залякували людей.

Коли ми наважились виїхати, були труднощі з пальним. Дякую людям, які допомагали, і в будинок нас пустили переночувати. Ми просто зупинилися посеред вулиці в якомусь населеному пункті, вийшли люди й спитали, звідки ми. Побачили, що з нами підліток, подзвонили комусь, відчинили ворота і впустили в будиночок, щоб ми переночували. Це були не господарі, а сусіди. 

Потім хазяйка будинку нам дзвонила, сказала, що можна всім користуватися. У них продукти були, і вода, і світло. Це від Снігурівки недалеко, але там була цивілізація. Зранку я вийшла в магазин, там діти на вулиці гуляли. А наші гуляли тільки біля підвалу або хати. І коли бачила своїх військових, то це така радість! Нас потім на посту зупинили, щоб перевірити документи. Так приємно було чути ось це рідне: «Добрий день! Як ваші справи? Як почуваєтеся?» Мене може зрозуміти тільки та людина, яка це пережила. 

Дитина вступила на навчання у Вінницькій області й живе в гуртожитку, а ми повернулися додому, коли нас звільнили. 

Тепер тут знову неспокійно. Буває важко, руки опускаються й дурні думки лізуть у голову. Або порожнеча повна і нічого не хочеться робити. Але треба триматися заради дитини, треба допомогти діткам, щоб вони навчалися і добре жили. 

Мені здається, війна затягнеться надовго. Дуже хочеться, щоб цього року війна скінчилася і щоб усі хлопці поверталися живими. Бо дуже страшно, коли гинуть діти, у яких усе життя попереду.