Брусленко Кирило, 11-в клас, Красилівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Зубчук Марина Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік. Я чітко памʼятаю цю дату. Начебто, на перший погляд, звичайнісінький зимовий день, але для мене він був особливим. У цей час був день народження у моєї найкращої подруги, яку я вважаю найдорожчою людиною у світі, звичайно, після батьків. І це має велике значення для мене, адже нікому не було відомо, що на наступний день почнеться повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Можливо, я б краще далі жив у своїй затишній хатинці на краю села, але моя доля вирішила по-іншому. Моєю мрією було бажання жити у великому місті, але я ніколи не думав, яким чином це може відбутись. Я не думаю, що війна почалася через мої бажання, які здійснюються, але я точно би не хотів переїжджати вимушено, не знаючи, куди мене занесе доля.

24 лютого 2022 рік. Найстрашніший день у моєму житті, але, як виявилось, не тільки я постраждав, а вся країна більшою або меншою мірою. 

Так як село, де я жив, знаходилося близько до лінії фронту, то мені було небезпечно знаходитись у своїй оселі.

Після початку вторгнення ще у далекому 2014, російські війська не змогли захопити всю Донецьку область, а лише її частину, тому з цим мені пощастило, але до певного часу. Хоч вранці не було чутно вибухів, які лунали з лінії фронту, але вночі можна було чітко почути звуки вибухів.

6 година ранку, 24 лютого 2022 рік. Батьки увімкнули телевізор, де на головних каналах говорили про початок вторгнення в Україну. Коли я прокинувся від галасу у хаті, то мені батько сказав, що почалася війна. Я спочатку не зрозумів, що відбувається, невже я помру? Від цих питань до самого себе мені ставало дедалі морального гірше. Я навіть не міг собі уявити, що буде далі.

Пригадую, що мені декілька тижнів тому наснився сон, у ньому якісь невідомі чоловіки жорстоко на моїх очах вбивають мою матір та батька, а потім забирають мене кудись.

Можливо, цей сон передбачав майбутнє, але я не вірив в нього. Далі весь день почував себе пригнічено. Батьки встигли спакувати валізи на всяк випадок. Вони теж були занепокоєні, адже у їхніх руках життя одного з синів. Мій брат у цей час перебував у Маріуполі, але якось він виїхав звідти, і приїхав до нас у той же день ввечері. Він запропонував всій сім’ї поїхати у Кропивницький, адже у нього там був друг, який міг надати квартиру на певний час. Були згодні поїхати не всі, тому брат поїхав, а мати, батько та я лишилися вдома.

25 лютого – 5 березня 2022. У цей час ми постійно сперечалися з батьками. Я хотів поїхати туди, куди й брат, але вони відмовляли. Так було декілька днів, лише коли 4 березня у новинах сказали, що російські війська близько, то 

вранці-рано 5 березня ми виїхали з батьками, а о 10 годині була надіслана новина, що росіяни зайшли у наше село.

5 березня 2022 – сьогодення. За весь цей час я прийшов багато випробувань.

На початку у мене погано виходило говорити на українській мові, адже було багато кальки з російської. Лише з часом я зміг говорити чисто українською.

Мені це сподобалось. Я вивчав українську і в своєму краї, але покращив свої результати лише у старшій школі. Мене надихає плекати мову моя вчителька, яка чітко пояснює всі правила, а також цікаво розповідає про твори з української літератури. Багато чого залежить від учня і вчителя.

Отже, мій шлях виявився складним. Але зараз я задоволений тим, що війна далеко від мене, і у мене є можливість змогу жити та навчатись. Також, я вдячний своїм батькам за те, що вони послухали мене, і вивезли подалі від тих жахіть війни.